Читати книгу - "Ловець орлів"

А вечорами я не менш захоплено слухав біля вогнища розповіді старих про богів, про сновидіння і талісмани, про війни… через могутні талісмани.

Тоді, коли старі діди навчали мене, майбутнього мисливця і воїна, Суякі та її подруги-бабусі навчали Пітакі всього, що повинна знати жінка. Моя сестра вчилася варити, вичиняти шкури, шити одяг і мокасини, які вона прикрашала красивими візерунками з розфарбованих голок дикобраза. Згодом вона дізналася про властивості всіх цілющих трав і листя й стала лікувати хворих.

Суякі була добра до нас і ніколи не сумувала. Коли ми оплакували батьків, вона намагалася розрадити нас і розвеселити. Бідність не пригнічувала її. Вона легко зносила всі злигодні й нестатки і часто говорила про те, як ми розбагатіємо, коли я виросту, ходитиму на війну, приганятиму стада коней, полюватиму і обмінюватиму хутра на товари білих торговців, які нещодавно з’явилися на півночі нашої країни. Тоді ще не було1 торговців на берегах Міссурі та її приток. Ми були дуже бідні. Щоправда, не голодували, нам завжди перепадав хоч найпісніший шматок м’яса. Та й одягу в нас гарного не було, серед ровесників ми скидалися на старченят. Але найтяжче нам було тоді, коли плем’я кочувало. Ми не мали коней і пленталися позаду з нашими собаками. Я почувався особливо пригніченим, коли поруч мої товариші гарцювали на конях і глузували з мене, пішого. Тоді я просив у богів, щоб швидше вирости, і заспокоював себе тим, що колись неодмінно матиму більше коней, ніж вони.

Минуло кілька зим та літ, і нарешті настав той день, коли я вбив першого бізона. Наш добрий друг Не-Бігун подарував мені справжній лук і справжні стріли з крем’яними наконечниками. А наступного ранку ми з Пітакі, запрягши собак у візок, вирушили на полювання. Я твердо вирішив не повертатися без м’яса. Поблизу табору було мало дичини, і лише над полудень ми побачили маленьке стадо бізонів, яке прийшло на водопій до річечки. Я підповз аж до краю кручі, біля підніжжя якої протікала річечка, натягнув тятиву, і стріла вп’ялася в спину великого бізона. Поранена тварина кинулась тікати, решта стада повернула за нею. Ми з Пітакі, поганяючи собак, помчали навздогін і, продершись крізь чагарники, побачили пораненого мною бізона. Мертвий, він лежав на траві. Ой, який я був гордий! Пітакі танцювала навколо величезної тварини, обіймала мене і навіть собак.

— Брате, — вигукувала вона, — настав кінець нашій нужді! Будемо їсти язики бізонів і найкращі шматки м’яса. Швидше, швидше! Розріжмо тушу! Дістань ножа!

На щастя, ніж у мене був — справжній, залізний ніж. Його я купив у торговця, віддавши за нього три боброві шкурки, подаровані мені Не-Бігуном. Швидко здер я шкуру з бізона, розсік тушу і повантажив на візок усе м’ясо; собаки ледве його везли. Як здивувалася і зраділа стара Суякі, коли ми принесли м’ясо у вігвам! Старенька навіть заплакала на радощах. Відтоді я завжди постачав її м’ясом і шкурами, а коли мені повернуло на п’ятнадцяту зиму, я взяв у кредит у білих торговців три пастки і став ловити бобрів. Невдовзі ми мали свої ковдри, куплені за шкурки спійманих мною бобрів.

Відколи я почав полювати на бізонів і ловити бобрів, я повірив у власні сили. У сімнадцяту зиму я задумався про своє майбутнє і твердо вирішив стати великим воїном, таким хоробрим і могутнім, як Самотній Ходак, ватажок клану Короткі Шкури й вождь племені пікуні. Його поважали за мужність, любили за добре серце, справедливість, за співчуття до знедолених.

Коли настала весна, я брав участь у поході проти ворожого нам племені кроу. Військовий загін очолював Не-Бігун, а я прислуговував йому. Ми виступили, щойно зазеленіла трава на рівнинах, а додому повернулися в кінці наступного місяця, пригнавши табун добрих коней. Мені перепало п’ятеро голів. Для нас трьох це було ціле багатство. Тепер ми могли їхати верхи, а не плентатися у хвості, коли плем’я кочувало. Проте я був невдоволений собою: ніякої участі в захопленні коней у сонних кроу я не брав. Я лише стеріг коней, яких приводили Не-Бігун та його воїни. А мені так хотілося знати, чи вистачить у мене мужності пробратися у ворожий табір, чи не спасую перед ворогом у бою.

Коли настав Місяць Ягід, я знову взяв участь у набігу. Цього разу на чолі загону стояв Прадавній Борсук, молодий воїн. Нас було п’ятнадцятеро. Ми перейшли через Хребет Світу, вступили в країну племені «проткнуті носи» і знайшли їхній табір. Я знову виконував обов’язки слуги при Прадавньому Борсукові.

Він звелів мені залишатися на місці й стерегти коней, яких приведуть воїни.

— Ні, я хоч раз проникну в табір, — сказав я йому і після довгої суперечки наполіг на своєму.

Ватажок загону вважав, що я ще надто молодий для такої небезпечної справи.

Розділ другий

У таборі було майже сто вігвамів. Він розкинувся на східному березі річки, що перетинала широку рівнину. Коло самої води густо розрослися тополі й кущі. Коли стемніло, ми виповзли з лісу, в якому ховалися, перетнули рівнину і залягли поблизу перших вігвамів на відстані пострілу з лука. Вороги й не підозрювали про нашу присутність. Вони бенкетували, танцювали, ходили з вігвама до вігвама, і нам здавалося, що вони ніколи не полягають спати. Зійшов місяць; ще небезпечнішим ставав при його світлі наш задум. А втім, ми знали, що при місяці легше буде знайти і вивести коней, прив’язаних між вігвамами.

Було вже досить пізно, коли в останньому вігвамі погас вогонь. Нарешті Прадавній Борсук віддав наказ рушати. Рушниці у мене не було, а лук і сагайдак висіли за спиною. Єдиною моєю зброєю був військовий кийок, прив’язаний до зап’ястя правої руки. Обидві мої руки мали бути вільні, щоб я міг відв’язувати і виводити коней.

Минувши перші вігвами, я зрозумів, що таке проникнути у ворожий табір. Мені було страшно. Все лякало мене. В темряві будь-яка річ, тінь од вігвама могли здатися нічним сторожем сонного табору. Щомиті хтось міг вийти і побачити мене.

Серце в мене страшенно калатало, коли я підкрався до трьох припнутих коней, перерізав кінець мотузки і вивів їх із табору на рівнину тією ж стежкою, якою прийшов сюди. Кілька разів я зупинявся і прислухався: люди спали міцно, і тупіт коней не розбудив їх.

Я перетнув рівнину і, зайшовши в сосновий ліс, прив’язав коней до дерев. Незабаром почали прибувати наші воїни: кожен із них привів двох, трьох або чотирьох коней.

— Ти захопив