Читати книгу - "Чарівні створіння"

class="p1">Я не знав, як розповісти Маріан про те, наскільки мами бракує мені. Як важко було збирати іграшкове місто, як усе здавалося неправильним… Слова застрягали в горлі, ніби хтось інший намагався говорити крізь моє сум’яття.

— Я просто подумав, що як опинюся серед її книжок, то зможу повернутися в минуле. Зможу поговорити з мамою. Одного разу я прийшов до неї на могилу, але так і не відчув, що вона там, під землею, — я потупився у пляму на килимі.

— Розумію.

— Я й досі не вірю, що вона там. Це ж безглуздо! Навіщо раптом закопувати того, кого ми любимо, у чорну брудну діру? Де холодно, де пусто і кишать черви? Після всього, що було, це не може просто так закінчитися!..

Я намагався не думати про те, як там, унизу, її тіло перетворюється на кістяк, а згодом і на порох. Мене вернуло на саму думку про те, що вона проходила через це сама — як і я наодинці переживав зараз свою скруту.

— А як би ти хотів, щоб усе закінчилося? — запитала Маріан, поклавши руку мені на плече.

— Не знаю. Може, я, може, хтось інший мав би хоч пам’ятника їй збудувати.

— Як генералу? Ото б твоїй мамі було смішно, — Маріан узяла мене під лікоть. — Я знаю, про що ти. Ти вважаєш, що вона не там, а тут.

Маріан простягла руку, і я допоміг їй встати. Так само, не рознімаючи долонь, ми спустилися до архіву. В ту мить я відчув себе маленьким хлопчиком, за яким Маріан доглядала, доки мама була на роботі. Бібліотекарка дістала важку зв’язку ключів і відімкнула двері. Але слідом за мною не пішла.

В залі архіву я сів за мамин письмовий стіл. У мамине крісло. Воно було дерев’яним і мало тавро університету Дюка. Певно, мама отримала його за червоний диплом чи ще за якісь наукові заслуги. Крісло не можна було назвати зручним, однак мені було в ньому зручно. І звично. Вдихав запах старого лаку, — того самого, який малим хлопчиськом намагався відгризти, — й одразу ж почувся краще, ніж за весь останній час. Я всотував аромат книжок, загорнутих у пузирчастий целофан, запах старих потрісканих пергаментів, пил дешевих ящичків для картотеки. Я відчував особливу ауру маминої планети. Цілком особливої планети. В ту мить я знову став семирічним хлопчиком, що сидів у мами на колінах і ховав носа у її плече.

Мені хотілося додому. Без Ліни мені більше не було куди йти.

Я взяв зі столу маленьку фоторамку, заховану за стосами книжок. На світлині були мої батьки — разом, у татовому кабінеті. Хтось зробив цей знімок дуже давно, ще у чорно-білому варіанті; можливо — для короткого досьє на звороті книжки з їхнім першим проектом. Тоді тато ще був істориком, і вони з мамою працювали разом. У них були дивні зачіски і кумедні штани, а їхні обличчя світилися щастям. На це фото було важко дивитися, та ще важче — поставити його назад. Я саме повертав рамку на місце, коли мій погляд зупинився на одному з запилених томів. Я витягнув його з-під «Енциклопедії зброї Громадянської війни» і «Каталогу рослин Південної Кароліни». Я не знав, про що та книжка, а лише бачив, що закладинкою тут був довгий паросток розмарину. Я всміхнувся: ну принаймні не шкарпетка чи брудна пластикова ложка!

Знахідкою виявилася книга рецептів для кухарів молодшої ліги — «Смажена курятина і соуси». Вона розгорнулася сама по собі на сторінці з «Рагу зі смажених помідорів у маслянці від Бетті Бертон» — на маминій улюбленій страві. Від сторінок віяло розмарином, і я роздивився його уважніше. Гілочка була свіжа, нібито тільки вчора зірвана в саду. Мама точно не могла її сюди покласти, але ніхто інший і не скористався б розмарином як закладинкою. Улюблений мамин рецепт було позначено улюбленим Ліниним запахом. Можливо, книжка дійсно намагалася щось мені сказати?

— Тітко Маріан? Це ви шукали рецепт смажених помідорів?

Вона просунула голову в дверний проріз:

— Ти пригадуєш, щоб я торкалася помідорів, не кажу вже готувала їх?

Я не зводив очей з розмарину.

— Так я й думав.

— Гадаю, це єдине, в чому ми з твоєю мамою не змогли дійти згоди.

— А можна я візьму цю книжку? Буквально на кілька днів?

— Ітане, можеш не питати. Це речі твоєї мами, вона б не забороняла тобі їх брати.

Я хотів поцікавитись у Маріан щодо гілочки розмарину, але не зміг. Не наважувався ні показати цю закладинку, ні віддати… Хоча, скоріше за все, рецепт смажених помідорів не знадобиться мені ніколи в житті. Сховавши книжку під пахву, я вийшов за Маріан з архіву.

— Якщо я буду тобі потрібна — приходь. І ти, і Ліна. Ти ж знаєш. Немає нічого, чого б я не постаралася для тебе зробити, — вона прибрала мені волосся з очей і осяяла мене усмішкою.

Звісно, це не була мамина усмішка, але, безумовно, мама її любила.

Маріан обійняла мене і зморщила носа:

— Це ти пахнеш розмарином?

Знизавши плечима, я вишмигнув з дверей у сіру днину. Можливо, Юлій Цезар мав рацію і настав час подивитися в обличчя моїй і Ліниній долям. Хтозна — були вони у наших руках чи у волі зірок — однак я точно не міг чекати, склавши руки.

* * *

Коли я вийшов з бібліотеки, падав сніг. Неймовірно! Закинувши голову, я підставив сніжинкам охололе обличчя. Крихкі білі клапті хаотично сипалися з неба. Заметілі не було, навпаки — тихий, погожий сніг падав, як святковий подарунок, як диво, що перетворювало наше свято на справжнє біле Різдво.

Коли я підійшов до ґанку, то на сходах побачив Ліну. Вона сиділа з непокритою головою, скинувши каптур. Тієї ж миті я збагнув, чому пішов сніг: вона підняла білий прапор.

Ліна всміхнулася до мене, й уламки мого життя знову зібралися в одне ціле. Всі негаразди, чи принаймні майже всі негаразди, забулися.

Я сів поряд з нею.

— Дякую, Л.

Вона схилилася мені на плече.

— Я хотіла, щоб було як краще тобі. Я заплуталася, Ітане, але не хочу скривдити тебе. Я й уявити не можу, як житиму, якщо з тобою щось станеться.

Я провів пальцями по її вологому волоссю.

— Будь ласка, не відштовхуй мене. Я не можу більше втрачати тих, кого люблю.

Розстібнувши Лінину куртку, я обійняв її за талію, просунувши руку під светр. Потім притягнув її до себе і поцілував, а вона притискалася до мене, і нам