Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

смертної кари Вищий державний прокурор висловлював свою думку про можливість помилування такого засудженого.

Компетенція Вищих державних прокуратур у цивільних справах була подібною до компетенції державних прокуратур у цій сфері. Водночас окремі Вищі державні прокуратури наділялися спеціальними повноваженнями, наприклад, правом касаційного оскарження рішень про вилучення записів із земельних кадастрів.

Вищі державні прокуратури здійснювали також нагляд за додержанням законодавства при виконанні рішень відповідного Вищого крайового суду та при розслідуванні дисциплінарних правопорушень адвокатами, контроль за додержанням законодавства у справах щодо нотаріусів і суддів тощо.

Попри те, що загальні (державні) прокуратури підпорядковувалися і були підзвітними міністру юстиції, до виконавчої гілки влади вони не належали. Впродовж усього періоду функціонування загальні прокуратури діяли при судах та були органами судової влади. Більше того, вважалося навіть, що суди підпорядковані органам прокуратури.

Варто зазначити, що в Австрійській імперії, зокрема й на західноукраїнських землях, існувала мережа спеціалізованих фінансових прокуратур (Finanz-Prokuratur). Функції фінансової прокуратури були визначені в указі Міністерства фінансів від 13 серпня 1851 р.: судове представництво; вироблення правових висновків; участь у реалізації правових актів, що стосувались державного майна та фондів, які до них прирівнювалися. Фінансові прокуратури створювалися лише у головних містах коронних країв і, як правило, не мали низових ланок. Так, 1854 р. у Львові була заснована Галицька фінансова прокуратура, один з відділів якої обслуговував Буковину. Самостійна Чернівецька фінансова прокуратура постала лише 1867 р. Крайові фінансові прокуратури підпорядковувалися Міністерству фінансів і крайовим фінансовим дирекціям. Особливий характер Галичини з майже узаконеним її поділом на Східну і Західну спричинив також існування фактично самостійної Краківської фінансової прокуратури на правах експозитури (філії) Галицької фінансової прокуратури. Утім, у 1867 р. Краківська фінансова прокуратура стала експозитурою без ознак самостійності.

До штату кожної фінансової прокуратури входили прокурор, заступники прокурора, помічники прокурора, канцелярські службовці та інший персонал.

Нормативною основою діяльності фінансових прокуратур була тимчасова інструкція Міністерства фінансів 1855 р., згодом перевидана у дещо поліпшеному вигляді 1898 р.

Утім, у докладнішому висвітленні правового статусу і діяльності спеціалізованої фінансової прокуратури немає потреби, оскільки, до певної міри сприяючи відправленню правосуддя, вона все ж належала до виконавчої, а не судової влади.

8.3. Організація судової влади в Галичині та Буковині у складі Австро-Угорщини (1867–1918 рр.)

Після утворення дуалістичної Австро-Угорської монархії нормативною основою судівництва став Конституційний закон про судову владу Австрії від 21 грудня 1867 р.[608]

Судові органи проголошувалися незалежними й самостійними у здійсненні своєї влади. Судова влада розглядалася як особлива функція державної влади, спрямована на забезпечення правового порядку. Про поділ державної влади в контексті системи стримувань і противаг, звісно, ще не йшлося, оскільки імператор вважався носієм усієї державної влади.

Вже 1868 р. почалося відновлення скасованих у період «контрреформ» 1854–1855 рр. повітових судів[609]. Імператорсько-королівські повітові суди розглядали всі цивільні справи, за винятком тих, які належали до підсудності судів вищого рівня. З кримінальних справ їм були підсудні справи про проступки, зокрема про неповагу до влади і державних символів. Повітові суди були судами першої інстанції і діяли у складі одноособового повітового судді або колегії з трьох суддів. Кожний повітовий суд поділявся на цивільний і кримінальні відділи. Рішення суду в цивільних справах виконувалося екзекуційним відділом.

Станом на 1901 р. в Галичині було 185 повітових судів, які обслуговували 6240 гмін (громад). Один повітовий суд припадав на 34 гміни (39 435 осіб)[610]. У Буковині було станом на 1914 р. 20 повітових судів.

В 1910 р. було здійснено заходи щодо уточнення штатів повітових судів. Зокрема, скасували посади ад’юнктів, яких замінили судді, один з яких мав титул повітового судді. Типові штати повітового суду передбачали одного очільника суду, одного повітового суддю і двох суддів. Кожний суддя мав секретаря. Канцелярію суду обслуговував канцелярист. Крім того, в кожній залі засідання чергував возний.

Вищу ланку складали крайові (у Львові та Чернівцях) і окружні суди. Вони розглядали в першій інстанції складні цивільні справи, а також виступали другою інстанцією щодо справ, вирішених повітовими одноособовими й колегіальними судами. Львівський крайовий суд поділявся на два відділи: цивільний і кримінальний. Після судової реформи 1867 р. до нього були приєднані Крайова табула і спеціальні присяжні-експерти майна, землеміри і геометри, а також сенат з торгових справ.

Як друга інстанція для окружних і третя — для повітових судів у цивільних справах у Галичині продовжували діяти Вищі крайові суди у Львові та Кракові. До сфери відання Львівського вищого крайового суду входило десять окружних судів (Бережанський, Золочівський, Коломийський, Перемишльський, Самбірський, Станіславівський, Стрийський, Сянокський, Тернопільський і Чортківський), а до Краківського — п’ять (Вадовицький, Жешувський, Ново-Сандецький, Тарновський і Ясловський).

Львівський вищий крайовий суд напередодні Першої світової війни поділявся на сім сенатів, кожний з яких обслуговував як вища інстанція конкретні окружні суди (окремо у цивільних і кримінальних справах). Кожний сенат мав свого голову, двох заступників, чотирьох членів і чотирьох їхніх заступників. Окрім того, у ньому існували два сенати, які опікувалися кадровими питаннями і дисциплінарними справами. Канцелярію цього суду очолював її директор[611].

Найвищою судовою інстанцією в Австро-Угорщині залишався Верховний судовий і касаційний трибунал (Верховний трибунал юстиції) у Відні, який розглядав у третій (останній) інстанції справи, які надходили з крайових судів, і в другій інстанції — справи, вирішені Вищими крайовими судами. Трибунал складався з першого президента, посада якого прирівнювалась до посади