Читати книгу - "Темна матерія"

житті я вистрелив, коли навчався у старшій школі в Айові. Навіть тоді, стріляючи по якихось іржавих бочках з-під мастила на фермі мого найкращого друга, я не відчував такого збудження, як інші хлопці. Мені було дуже страшно. Коли я дивився на ціль, спрямовуючи на неї важкий пістолет, я не міг позбутися думки, що тримаю в руках смерть.

Магазин називається «Поле й рукавичка», о цій пізній порі тут я один із трьох відвідувачів.

Походивши між стійками з куртками й проминувши стіну з кросівками, я прямую до прилавка в кінці торговельної зали.

На стіні над коробками з патронами висять дробовики й рушниці.

Під склом прилавка виблискують пістолети.

Чорні.

Хромовані.

Із барабанами.

Без барабанів.

У деяких такий вигляд, наче їх позичили в полісменів-месників із художніх фільмів 1970-х років.

Підходить жінка в чорній футболці й потертих джинсах. Рудоволоса і Татуюванням навколо правиці, вкритої ластовинням, вона скидається на циркачку-стрільця Анні Оуклі. «...право людей на зберігання і носіння вогнепальної зброї не повинно порушуватися».

— Чи можу вам допомогти? — запитує вона.

— Так, я хочу придбати пістолет, та, по правді, зовсім у цьому не розбираюсь.

— Навіщо він вам?

— Для захисту домівки.

Вона витягає з кишені зв’язку ключів і відчиняє вітрину, перед якою я стою. Я бачу, як її рука ковзає під скло й дістає чорний пістолет.

— Отож, це — «Глок 23». Сороковий калібр. Австрійського виробництва. Висока убійна сила. Можу вам також запропонувати суперкомпактну модель, якщо вам потрібне щось менше і якщо у вас є дозвіл на приховане носіння зброї.

— І він може зупинити нападника?

— Авжеж. Звалить так, що більше не встане.

Вона відтягує затвор, перевіряє, чи порожній ствол, встановлює затвор на місце, і витягає магазин.

— А скільки куль у нього вміщається?

— Тринадцять патронів.

Вона простягає мені пістолет.

Я не знаю, що повинен із ним робити. Цілитися з нього? Зважувати на руці?

Я незграбно тримаю пістолет, і хоч знаю, що він не заряджений, у мене виникає те саме жаске відчуття: я тримаю в руці смерть.

На ціннику, який звисає зі спускової скоби, написано 599,99 доларів.

Я мушу визначитися зі своєю фінансовою ситуацією. Я міг би просто піти в банк і потрусити ощадний рахунок Чарлі. Коли я востаннє перевіряв його, там було 4000 доларів. Чарлі ніколи не користується цим рахунком. І ніхто не користується. Якщо я зніму пару тисяч доларів, навряд чи хтось помітить. Принаймні не відразу. Звісно, спочатку мені ще треба буде якось дістатися до своїх водійських прав.

— То що скажете? — питає вона.

— Так. Тобто, відчувається, що це пістолет.

— Я можу показати вам кілька інших. У мене є просто чудовий «Сміт» і «Вессон 357», якщо вас більше цікавлять револьвери.

— Ні, цей чудово підійде. Просто мені треба нашкребти трохи грошей. Що потрібно для перевірки благонадійності?

— У вас є картка FOID[9]?

— А що це?

— Ідентифікаційна картка власника вогнепальної зброї, яку видає поліція штату Іллінойс. Вам треба подати заяву на її отримання.

— І скільки часу це займе?

Вона не відповідає.

Просто якось дивно мене розглядає, потім простягає руку, забирає в мене «Глок» і кладе його на місце під скло.

Я питаю:

— Я щось не так сказав?

— Ви Джейсон, правильно?

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— А я оце стою тут і намагаюся зібрати все докупи, переконатися, що я не з’їхала з глузду. А ви не знаєте моє ім’я?

— Ні.

— Послухайте, схоже, ви морочите мені голову, а це не розумно...

— Я ніколи до цього з вами не розмовляв. Насправді, я років чотири сюди не заходив.

Вона замикає вітрину і ховає зв’язку ключів назад у кишеню.

— Я думаю, вам краще зараз піти звідси, Джейсоне.

— Я не розумію...

— Якщо це якась гра, то у вас травма голови, хвороба Альцгеймера або ви просто божевільний.

— Про що ви говорите?

— А ви справді не знаєте?

— Ні.

Вона спирається ліктями на прилавок.

— Два дні тому ви зайшли сюди, сказали, що хочете купити пістолет. Я показала вам той самий «Глок». Ви сказали, що це для захисту домівки.