Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

битви гетьмана з татарами: 1509 р. на теренах Галичини, 1510 і 1511 рр. — У Білорусі,.. в червні 1512 р. під Вишнівцем на Волині… (та інші. — В.Б.)» [65, с. 71].

А наостанок коротенько згадаємо про війни Османської імперії:

«Наибольшего терр(иториального) расширения Османская империя достигла при Селиме І (правил в 1512–1520) и Сулеймане І Кануни (правил в 1520–66). В 1514–1515 турки завоевали Армению, Курдистан и Сев. Месопотамию до г. Мосула включительно.

В 1516–1517 в состав Т(урции) были включены Сирия, Палестина, Египет, Хиджаз, в 1519 — часть Алжира. В 16 в. мощный Османский флот контролировал почти весь Средиземноморский бассейн. В 1521 тур(ецкие) войска завоевали Белград. В Мохачской битве 1526 они нанесли тяжелое поражение венг(ро)-чеш(ским) войскам, а затем захватили значительную) часть Венг(ерского) королевства» [25, т. 26, с. 375].

Таким чином Московія та Кримське ханство, постійно воюючи проти Лівонії, Польщі і Великого Литовсько-Руського князівства, відволікали від Османської імперії, по суті, найкращі лицарські сили європейських країн, допомагаючи Османам перемагати і на Заході, і на Сході.

У травні місяці 1514 року, виконуючи вказівки союзників, Москва черговий раз розпочала війну.

Використавши чвари між польським королем та імператором Священної Римської імперії, Василю III вдалося закупити в останнього кілька сотень потужних осадних гармат разом з обслугою під керівництвом гармаша Стефана. Звичайно, з московськими дикунами імператор і говорити б не став, тому Василь III використав князя Михайла Глинського, пообіцявши йому віддати, після завоювання, Смоленське князівство.

Ось що писав про завоювання Смоленська М.М. Карамзін у своїй «Истории…»:

«Поощряя Василия к неутомимости в войне, Михаил Глинский ручался за успех нового приступа к Смоленску, с условием,..чтобы Великий князь отдал ему сей город в Удел наследственный. По крайней мере, Глинский оказал тогда Государю важную услугу, наняв в Богемии и в Германии многих людей искусных в ратном деле, которые приехали в Москву…» [13, т. VII, с. 37].

Згідно із літописами, саме завдячуючи гармашеві Стефанові та Михайлові Глинському, Московія 31 липня 1514 року вперше оволоділа Смоленськом. До 1514 року Білокам’яна ніколи цим містом не володіла. Така правда. Як пише сучасний білоруський історик:

«Теперь путь в земли Литвы был свободен. Вскоре пали Мстиславль, Кричев, Дубровно» [173, с. 189].

Велике Литовсько-Руське князівство у Мінську провело прискорений збір свого війська, назустріч «російській армії чисельністю 80 тисяч чоловіків» князь Костянтин Острозький, який особисто очолив похід, повів армію ледь більшу 30 тисяч воїнів.

 Хоругва Костянтина Острозького у битві під Оршею

«Чисельність русько-литовських збройних сил була значно меншою, ледь перевищуючи 30 тис(яч) чол(овіків)» [65, с. 73].

Зазначимо, що місце битви вибрав особисто головнокомандувач московського війська боярин Іван Челяднин.

«27 и 28 августа на переправах через Березину и Бобр литвины уничтожили передовые заставы московитов и направились к Орше. Московский воевода Иван Челяднин решил не распылять свои силы, а дать генеральное сражение, чтобы уничтожить армию ВКЛ одним ударом. Он отходил на восток в поисках подходящего места для битвы, пока не нашел таковое в четырех верстах от Орши, возле небольшой реки Крапивны, одного из притоков Днепра. Тут и стали лагерем его войска, поджидая литвинов» [173, с. 189–190].

«Гетман пришел к Днепру в ночь с 7 на 8 сентября и с ходу начал переправу. Конница преодолела реку вплавь и прикрыла наводку мостов. Пехота и артиллерия перешли по двум понтонным мостам (в качестве понтонов литвины использовали хорошо законопаченные и просмоленные бочки, соединив их цепями и привязав к ним веревками бревна)» [173, с. 190].

Наводячи цитати, автор дав можливість переконатися читачам, що:

1. Місце битви обирали московити.

2. План битви був схвалений заздалегідь.

Московські байки про те, що треба було вдарити по війську князя Острозького під час переправи, не варті щербатої копійки, звичайно, московської. Вночі, в суцільній темряві, перебуваючи за кількасот метрів від переправи, московити аж ніяк не могли визначити кількість війська на берегах Дніпра. Крім того, переправляючись двома наплавними мостами, князь Костянтин Острозький, без сумніву, всю навколишню територію тримав під артилерійським прицілом. Тому всі оті московські базікання про «дурного боярина Челяднина» та «його розумних помічників» — є звичайними імперськими «доважками брехні». Московія у тій битві, 8 вересня 1514 року, не мала жодного шансу на перемогу. Кремль головні причини поразки завжди приховував, дозволяючи своїм та чужим дилетантам поширювати другорядні міфи-вигадки.

Головною причиною поразки московських військ у битві 1514 року під Оршею була московська відсталість. Український гетьман Костянтин Іванович Острозький (Галицький) вперше у баталії під Оршею застосував польову артилерію. Що давно практикувала Європа, і з чим вперше на полі битви зіткнулися московити. Вперше! Московія у ті роки при допомозі європейських гармашів тільки вчилася застосовувати, як тоді говорили, — «огнестрельный снаряд» при штурмі та захисті фортець. Вони, московити, й думки не мали, що тим «огнестрельным снарядом» хтось почне стріляти на полі бою.

Ось що писав М.М. Карамзін в розділі «Состояние России. Г(оды) 1462–1533»:

«Конница составляла главную силу; пехота не могла с успехом действовать в степях против неприятелей конных. Оружием были лук, стрелы, секира, кистень, длинный кинжал, иногда меч, копье… Пушки не считались весьма нужными в поле; вылитые итальянскими художниками для защиты и осады городов, они стояли неподвижно в Кремле на лафетах. В битвах мы надеялись более на силу, нежели на искусство…» [13, т. VII, с. 109].