Читати книгу - "Слідами вигнанця"

class="book">Підставивши собі бамбуковий стільчик, він сів і, втупивши допитливі очі в сина, спитав:

— То все те правда, що ти сказав? Болгарія вільна! Брати росіяни її визволили! Ой, синку, ми ж знали, що самотужки нічого не втнемо. На те воно й вийшло. То немає вже ні беїв, ні башибузуків, ні пашів? Немає жодного з оцих собак?

— Немає! Жодного не лишилось!

— Так, так! — щасливо всміхнувся старий. — Тепер залишилось тільки своїм торбохватам в'язи поскручувати. Але це вже легше!…

У хвіртку ввійшло кілька тубільців і повсідалось під пальмами. Один з них тримав на руках дитину з пораненою ніжкою.

Виглянувши у двері, старий Балкан погладив бороду й усміхнувсь:

— Полеж трохи. А я вийду до своїх людей.

Павел дививсь, як батько сів перед альтанкою й перев'язав пораненого під час гри хлопчика. Дитина, переконана в тому, що білий дідусь прогнав хворобу геть, почеберяла грати далі, а тубілець-батько кудись метнувся й хутко приніс кілька кокосових горіхів. Балкан узяв ті горіхи, щоб не образити батька.

Другий відвідувач слабував на елефантіаз, тобто слонячу хворобу, за якої вражений орган роздимається й утрачає форму. Ноги в тубільця були вкриті якимись, схожими на бульби, пухлинами. Цей теж благав «одробити» йому «пороблене».

Відпустивши й цього пацієнта, Балкан покульгав до оселі, але коло самих дверей його наздогнав якийсь стривожений тубілець. Він говорив швидко й час від часу поглядав на небо, вимахуючи списом, брав палець у рота й морщився.

— Що він каже? — спитав Павел.

Старий у відповідь усміхнувсь, поплескав тубільця по плечах і запропонував йому стільчик. Тубілець сів, але дзиґлик неначе мулив йому. Гість неспокійно совавсь, виглядав надвір і без упину щось торохтів своєю мовою.

— Що він каже? — знову запитав географ.

— Ай прийшов просити ліків, щоб полікувати дощ! — одказав, сідаючи й собі, старий Балкан. — Якщо біла людина «загоює» рани, то чому вона не може вилікувати дощ, коли той десь у дорозі заслабував? Біла людина всеможна, бо прилетіла сюди з зірки, де живе її плем'я…

— Невже ти їм таке ото казав? — не повірив Павел.

— Ой сину, сину! — зітхнув старий. — Скільки я торочив колись: ні з якого Місяця я не падав. А вони люди добрі, але наївні — не йняли віри!

— Ну, то й що?

— Нарешті чаклун племені переконав їх, що я таки не впав з Місяця. І знаєш, як? Він сказав їм: біла людина прийшла до нас не з Місяця, а з'їхала по промінчику з зірки. Ось як!

Павел аж за боки хапавсь. Але старий Балкан насварився на нього пальцем:

— Ти, сину, не регочи! Немає нічого кумедного в тому, що люди неосвічені. Вони ніколи не полишали межі земель гаубау. Тільки коли я вирядив їх зі жменькою діамантів до арабських торгівців у пониззя Замбезі, вони переконалися, що, крім їхньої річки, в якій старому горобцеві по халяви, є ще «Велика гримуча вода». А ось того, що існують і моря та інші материки, вони навіть уявити собі не можуть.

Прихильно глянувши на тубільця, Павел дістав тютюну, скрутив цигарку й подав йому. Ай понюхав, висмикнув кілька волоконець, ізжував і вдоволено погладив себе по грудях — смачний «алан»! Цигарку ж обережно загорнув у банановий листок, сховав у нашийну торбинку й пішов собі.

До самого обіду вже ніхто не приходив. Тільки Домбо заглянув і залишив пістолет, бо, мовляв, люди жахаються «вогненного лука». Негреня було надзвичайно веселе. Туга за батьком поступово стихла й сьогодні він уперше прийшов з ненамащеними глиною руками. Павел запитав про Капока. Той уже почав уставати, але ще слабий та захлялий, через те не виходить з хатини. Домбо також розповів, що вождь з великим гуртом уночі подавсь на полювання. Після перших дощиків дичина почала повертатись на старі пасовиська.

Павел кілька разів питав батька за португальських дигерів, за каторжників, але старий відмахувався, супив брови, й очі йому спалахували гнівом. Видно було, не хотілось йому пригадувати щось дуже неприємне.

По обіді батько пішов до своєї альтанки, а Павел подавсь обстежувати селище. Забіг до носіїв, навідав Капока. Й тільки тепер дізнався про всі подробиці тієї похмурої ночі: сам Онда розповів. Коли гаубау забили географові памороки й потягли з собою, щойно звільнений від пут хлопець дременув у той бік, де над пальмами сяяли відблиски вогнища. Та ще й не свінуло, як воїни Гагами оточили носіїв. Тих було більше, ніж намистинок на шиї в Онди. Капоко наказав не чинити опору. Лише Домбо, причаївшись у кущах, натиснув на гачок свого «малого вогненного лука», але пістолет дав осічку, певно, давненько не змащуваний. Тоді хлопчик, старанно замаскувавши його під набедреником, виліз і підніс тремтячі рученята догори…

Старий Балкан не виходив із своєї альтанки до самого смерку. Гагама теж не повертався з полювання. Певно, дичини було ще не гурт-то, і мисливці поплентались таки далеченько від селища.

Павел писав у щоденнику, до якого ось уже кілька днів не брався, бо на підступах до землі мукасекерів остерігавсь наскоку й поховав папери серед багажу.

Колекція збереглась непогано. До речей білої людини ніхто не наважувався доторкнутись. І черепи різних тварин, і опудала птахів, і роги, й препаровані в скляних банках плазуни були в задовільному стані. Тільки на зошит із записами метеорологічних спостережень хтось линув пальмового вина.

III

Ще й не смеркло, як небо раптом насупонилося, спалахнули блискавки, загомоніла громовиця, й раптом полило, мов з-під ринви. До оселі вбіг мокрий як хлющ Ай і покотив по долівці двома здоровими кокосовими горіхами. З радощів тубілець реготав і верещав, показуючи пальцем надвір, де полосувало й періщило, аж пальми хилилися додолу. Ай відмовився сісти. Він вимахував руками, збуджено галасував, вихилявся й стрибав, мов дитина. Коли він пішов, старий похитав головою:

— Дивний люд оці гаубау!

— Чого це він знову до тебе? — запитав Павел.

— Приніс мені дарунок за першу велику зливу!