Читати книгу - "Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут"

53

— Нумо сюди зайдемо! — Аня тицяє пальцем у скляні двері.

— Це весільний салон, — хмурюсь я, помітивши білі сукні у вітрині. — Ми з Вадимом ще не одружуємося. Навіть не живемо поки разом.

Після того зізнання я вирішила, що нам потрібно трохи почекати. Так, я його страшенно кохаю й не сумніваюся в ньому. Знаю, що тільки з ним буду як за кам’яною стіною, але йому потрібно одужати. Це раз, по-друге, нам би побути парочкою. Просто позустрічатися, як усі. Пізнати одне одного трохи краще. Нас же крім ліжка нічого не пов’язувало, а я хочу ходити на побачення!

Тим паче після всіх цих подій — мені потрібна була свобода. Ні, ми не розлучалися з Зимнєвим. Я була з ним протягом його хвороби. Стежила, щоб він одужав, допомагала йому з роботою. Просто мені захотілося переїхати від сім’ї.

На орендовану квартиру.

Вадима просила не квапити мене з весіллям. Мені потрібно подумати, насолодитися новим життям, відчути себе людиною, а не чиєюсь жилеткою.

Вадим зі мною погодився. Навіть допоміг орендувати квартиру в будинку поруч з офісом. Щоб завжди була під рукою. Раптом щось станеться.

Тепер він хоче прибрати її. Ще й у відпустку відправив без права на заперечення. Мовляв, сама на всіх ішачила, тепер — відпочивай. Але я ж зовсім недавно з татом відпочивала в санаторії!

Я дуже кохаю Вадима і приймаю таким, яким він є. З усіма недоліками й перевагами. Так, він мовчун, але навіщо взагалі чоловікові слова? За нього говорять вчинки.

— Ну й даремно, — тягне Аня мене в бік магазина. — Просто ти ще плаття не міряла.

— Це тебе Вадим попросив мене сюди привести? — починаю підозрювати.

— Ні, ти що? — вона дуже щиро зображує здивування. — Як ти могла про нього таке подумати?

— Я нічого такого й не думала.

— Він би тебе просто в РАЦС потягнув! За петельки! А наречена має бути гарною. І завжди готовою.

— А після весілля вона вже не зобов’язана бути ні гарною, ні готовою? — усміхаюся я. — Гаразд, пішли.

Всередині до нас тут же злітаються дівчата-консультантки. Мало не під руки підхоплюють, водять  магазинчиком. Уточнюють, хто з нас наречена. Кажу, що я. На їхніх обличчях з’являється подив, який вони приховують за професійними усмішками.

Ну зрозуміло, Аня молодша, ніж я. Поруч із нею я навряд чи тягну на наречену. Швидше, на старшу сестру.

Далі з мене знімають мірки, а я вчергове починаю підозрювати Аню в тому, що вона мене сюди притягла навмисне. Просто перш ніж зайти сюди, вона втуплювалася в телефон.

Ось же сімейка. З двох боків осаджують. Один підсаджується на мої домашні страви. Навіть просить приносити на роботу в судках. Зимнєв і судочки! Хто б подумав про таке!

Й Аня, яка виявилася кумедною дівчиною зі своїми тарганами. Її мати (спільна з Вадимом) і батько живуть у Чехії. Їй набридло бути під батьківським крилом, тому її здали братові. Тепер він із нею мучиться й періодично відправляє до мене. Щоб я теж помучилася.

Консультантки в примірювальну несуть весільні сукні. Довгі, короткі. З пишними спідницями й навіть вузькі. Блискучі, мереживні, посипані перлами. Ми міряємо, напевно, половину магазина, поки я не знаходжу свій ідеал — пишну сукню з ліфом, що стягується, розшиту срібними нитками.

Плаття сидить як улите. Я в ньому виглядаю вищою і стрункішою.

Аня показує мені великий палець. Їй теж подобається. От і чудово.

На виході з ательє стикаємося з високим, темноволосим чоловіком. Бубоню вибачення й машинально його обходжу.

— Соне? — звучить мені в спину.

Обертаюся і здивовано дивлюся на нього.

— Артем? — сподіваюся, що з ім’ям не помилилася.

Ми зустрічаємося поглядами.

— Це правда ти? Вау! — він оглядає мене з захопленням. — Скільки років, скільки зим.

Аня невдоволено мружиться, переводячи погляд із нього на мене й назад.

— Так, давно не бачилися, — відповідаю сухо.

І густо червонію.

Це ж мій колишній наречений. Той самий, з яким я розійшлася колись давно. До речі, ще якось по-дружньому. Йому запропонували роботу за кордоном. Він мав поїхати до Німеччини й звав мене із собою. Але я не змогла кинути вагітну Настю.

Чи шкодую я про це?

Шкодувала, поки не зустріла Зимнєва. А тепер дуже рада, що все так склалося.
Він, до речі, покращав. Має модну стрижку, засмагу й накачаний торс. Просто лита гора м’язів. Навіть не віриться, що це Артем.

— Ти така гарна стала, — усміхається він.

— Дякую. Ти теж змінився в кращий бік, — відповідаю на комплімент.

— Це круто. А я про тебе саме згадував. Сподіваюся, ти ще незаміжня?

— Ох, — тільки й можу сказати. — Поки незаміжня.

У цю мить мені хочеться опинитися в обіймах Зимнєва. Тому що колишній пропалює мене темним поглядом.

— Сонь, може, зустрінемося сьогодні, поспілкуємося? Як раніше?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍