Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Розділ 85

– Костю! - Стас вириває з рук у Томи пістолет, не замислюючись, б'є її прикладом по голові.

Підбігає до друга. Спочатку очі бачать лише кров. Її так багато, що вона пеленою стоїть перед очима. Падає навколішки.

– Костян! – Богдан повзе до них.

- Погань! Не смій! Ти чуєш мене, ти не маєш права померти! - лунає голос Кості, він волає з надривом, репетує як божевільний.

Стас видихає. Живий. Тепер він бачить, Анастасію зі скляними очима. З рани на її шиї тече кров. Друг зреагував на їхні попередження, встиг відхилитися. Начебто пошкоджень немає.

- Вона... все, - кладе йому руку на плече.

Вони були так приголомшені одкровеннями, що на хвилину випустили Тому з-під нагляду. Та скористалася моментом та дістала пістолет. Він навіть подумати не міг, що мачуха може мати зброю. Він у принципі не знав, що за чудовисько ховається під людською оболонкою.

- Скажи! Де моя дівчинка! Скажи! – у кожному звуку стільки болю, що у Стаса з Богданом мимоволі мороз по шкірі. Вони відчувають фізично страждання друга. Він судорожно трясе бездиханне тіло.

– Костян, з нею фініш, – Бодя відвертається.

Йому складно дивитися на кров тої, що привела його в цей світ. Нема жалю. Вона заслужила. Але в душі спустошення, бридке почуття. У ньому тече отруєна кров. На підлозі валяється жінка, яка його цинічно продала, а потім уявила, що може щось за нього вирішувати та керувати його життям.

Хвора любов до Слави. Він був готовий зрадити друга, заради цинічної стерви. Він ненавидить і зневажає себе. Ось звідки у ньому ця отрута.

– Вона знала, де моя дочка! – у залізних очах океан страждань.

Костянтин ніколи не забував. Він щодня подумки говорив зі своєю дівчинкою. Він уявляв, яким могло бути його життя, якби вона була поруч. Його крихітна принцеса. Вона хворіє. Їй важко. Він би життя віддав, щоб її вилікувати. Але де ж шукати? Де? Якщо тварина померла і забрала з собою свої паскудні таємниці.

- Знала… - зітхає Стас. - Але ж ти знаєш, що вона жива! Є надія!

- Клянуся, я землю переверну догори ногами, але я знайду свою дочку! Де б вона не була! - він чітко промовляє кожне слово, дивиться затуманеним поглядом на друзів.

- Навіть не сумніваюся, - відповідає Стас і ляскає його по плечу. - Все, що від мене залежить, я зроблю, щоб допомогти тобі. Знайдемо!

- Обов'язково знайдемо! – киває Богдан.

Стас намагається взяти себе до рук. Друзі зараз перебувають у прострації. Кожен вариться у своєму болісному казані. Він викликає поліцію. Приїдуть нормальні парубки, знайомі Кості. Проблем не повинно бути.

Але вони вже є. Бо Богдан на межі зриву. Ще трохи і він поповзе топити своє горе.

Стаса не відпускає почуття незавершеності. Щось не так. Наче картина ясна, але щось повисло в повітрі і терзає його. Пише Олені, чи все у неї гаразд. Отримує ствердну відповідь. Але його це не заспокоює.

Приїжджає поліція. Тома приходить до тями. Він намагається вивідати у неї подробиці, може вона щось знала про витівки Анастасії. Але та лише покриває його добірною лайкою.

- Вона нічого не знає, - промовляє впалим голосом Костянтин. І тут він абсолютно солідарний з другом.

Чоловіки спостерігають, як зміюку забирає поліцейська машина. Її за ґратами чекає пекло, про це подбає Костянтин. Але вони ще не залишили свої кошмари у минулому.

Виносять труп Анастасії. Стає моторошно. Тривога наростає. Таке почуття, що вона пішла, а її отрута продовжує поширюватися.

Вирішили, що Костянтин придивиться за Богданом. Він сам запропонував. А Стас вирушить додому. Ще є справи в поліції, багато чого треба залагодити. Але це все зачекає. Зараз він до божевілля хоче до Олени та дітей. Його дім там, де вони.

Завтра він поговорить із друзями. Вони все вирішать, коли емоції вляжуться. В'язниця, одкровення зміюк – це занадто.

Стас викликає таксі та називає адресу. Йому здається, що машина не їде, повзе. Ось нарешті його поворот. Розраховується із водієм. Вискакує з машини. І тільки зараз помічає тендітну фігурку біля воріт.

Дівчина стоїть до нього спиною. Темне волосся по плечі, трохи сутулиться, у правій руці стискає палицю. Стас завмирає. У горлі гіркота. Не може зітхнути. Не вірить своїм очам.

Дівчина обертається. На лівій стороні від скроні до рота має величезний шрам.

- Привіт, Стасе, - вона зніяковіло посміхається, ще сильніше стискаючи палицю.

- Торі… - язик ледве ворушиться.

- Так, - робить крок до нього назустріч, сильно шкутильгає.

Ворота відчиняються, до них виходить Олена.

- Стас... Уляна, - шепоче дуже тихо, майже беззвучно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍