Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

— Ага. На ім’я Тоні, — реготнув Великий Джо.

Заплющивши очі, я втомлено зітхнула.

— Що він іще зробив?

Я, напевне, готова була почути вже що завгодно. Мене не здивує навіть, якщо цей брудний покидьок причетний до багаторічного сну Сплячої Красуні, й саме він отруїв веретено, зовсім не лиха чаклунка.

Його батька моя реакція лише насмішила. Вишкірившись, він вхопив пляшку й почав її відкорковувати. Разом із цим він пояснював.

— Йому настільки була огидна думка про те, що ми з К… матір’ю Петри, — ага, знов невимовне ім’я в цій родині, ще одна традиція від батька до сина, чи навпаки, — побралися й мали намір створити сім’ю, що він дочекався розлучення і у цей день повиймав усі знімки з альбомів. Ті, що були з минулого життя, з минулого шлюбу і з його дитинства, він склав окремо. А решту спалив.

Я заклякла. Що це в боса за хвороблива потреба руйнувати власну родину та її історію? Спочатку знищив фотографії, потім продав секретний рецепт. Що ще він утнув, щоб розколоти прізвище Соретті зсередини і нащо він це робив?

Мабуть, він просто не переймався такою дрібницею, як наслідки. Зазвичай це його улюблена модель поведінки.

— І ви після цього надерли йому вуха?

Так, в моєму голосі вчувалася надія. Бо я б надерла. Втім, в мене рахунку також є подібний інцидент. В дитинстві я дуже сумувала за тітонькою Дженіс — вона мешкала в Канзасі, й вкрай рідко навідувалася до нас, а коли приїжджала — привозила крутезні подарунки, — тож якось я узяла її знімки й зробила такий собі колаж на стіну, щоб дивитись на неї постійно та більше не сумувати. Мама мене ледь не вбила. А я вчинила так з любові до тітки.

— Власне… ні. Воно горіло слабенько, і я дав йому відмінну грапу[1]. Отоді розгорілося як треба, — у відповідь на мої розширені від подиву очі, Джованні додав: — Це навіть перетворилося на традицію на якийсь час. Ми збиралися й палили усе після чергового розлучення. А на п’ятому, — він задумався, мабуть, підраховуючи дружин, що за нього вже зробили таблоїди. Шість, усього їх було шість. — Ні, на четвертому я остаточно махнув на це рукою. Й більше не прикидався, що маю надію, що це триватиме довіку.

— Нащо ж ви тоді одружилися ще двічі?

Приголомшення моє було доволі сильним, тому я не відмовилась від келиха просеко, коли Великий Джо простягнув його мені. От тобі й приклеєні руки…

— Бо я люблю жінок, Елізабет. Справді. Я захоплююся вами, — лисячі очі зблиснули, і нехай в кутиках розійшлися промінчики зморшок, але зізнання Джованні, поєднане з його магнетичним осяйним поглядом змусило мене затамувати дихання ненадовго. Немов він мав на увазі не всіх жінок, лише мене. Мабуть, й Мінна отак купилася на чари старшого Соретті. Агов, Елізабет, опануй себе! — А ви мрієте вийти заміж, тож… — розвів він руками.

Й хмільна спокуслива облуда, що раптом захопила мене, так само швидко розсіялася.

— Не всі, — суворо заперечила я.
— Не всі, — гмикнувши, повторив Великий Джо.

Й з такою порцією смиренності в очах простягнув мені той конверт, що опиратися було важко.

Я потримала його трохи, подивилась на кілька бордових плямок — мабуть, від їжі або соусу, — та нарешті вийняла невеличкий стосик знімків з основної купи.

Напевне, варто було відмовитись після усього, що чоловіки Соретті вичворили, і це тільки за сьогодні, але мені було цікаво. Я хотіла побачити Вітторію, хотіла дізнатись, якою була єдина жінка, котру Джованні й Тоні досі люблять понад усе.

Так, з мамою боса, з тою, чию підвіску він вважає своїм найголовнішим скарбом, не зрівняється ніхто. Навіть Сильвія, його вічна і вірна подруга.

А ось і вона.

Після знімку маленького Тоні — Господи, в нього навіть в дитинстві очі були такі темні, як у дитинчати якогось демона! — й Великого Джо, в котрого з кишені фартуха стирчав батон салямі, — я нарешті побачила її — Вітторію Соретті.

Біля кам’яної печі з темною без вогню діркою-пащею, що перетворює тісто з начинкою на піцу, стояла брюнетка в простенькій білій сукенці, такій, яку вдягають для весілля в мерії, коли не по кишені пишна церемонія; однією долонею, стискаючи букет, перев’язаний стрічкою, другою вона прикривала округлий живіт. А вони з Джованні до весілля часу не гаяли!

Він також був поряд, молодий, привабливий, з припорошеним борошном каштановим волоссям, вбраний у світлу сорочку з короткими рукавами та широкі штани, завеликі на нього, обіймав свою відьмочку за плечі й посміхався так гордовито, наче роздобув карту скарбів Атлантиди. Так, босові батьки справді були щасливі, коли чекали появи свого шибеника на світ.

На мить у мене в думках змалювалась картинка, що Вітторія жива. Що вона була сьогодні з нами і, коли ми повсідалися в їдальні за стіл, розпитувала мене про минуле, цікавилася планами на майбутнє й дивилася на мене знайомими чорними очима. Випробовувала пронозливим поглядом, оцінювала, розмірковувала, чи, бува, не мисливиця я за грошима або геть божевільна, якщо добровільно погодилась воювати з пилом, павутинням й розлитим вином у білизні, делікатнішій за те павутиння. Чи мої наміри стосовно її сина настільки серйозні, що годі й уявити?

Мовчанка, котра запанувала між нами, затягнулася, бо я гадки не мала, що говорити. Висловити співчуття? Чи зауважити її вроду, бо мати Тоні дійсно була вельми гарною жінкою.

І замість мене заговорив Джованні.

— Коли ми бачилися з нею востаннє, також посварилися, — крига усвідомлення миттєво утворилася вздовж мого хребта. Раніше я не чула, як вона загинула, Тоні не торкався цієї теми ніколи. Господи, тільки не це! — Я тоді працював майже цілодобово. А Вітторія усього лише хотіла, щоб я трохи приглянув за Тоні, поки вона з’їздить на закупи, бо вдома майже нічого не лишилося з їжі.

— О ні… — прошепотіла я.

Невже це одна з тих історій, коли наостанок вони пошматували одне одного образами й звинуваченнями, а перепросити й помиритися їм не судилося?