Читати книгу - "Третій фронт"

148
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 92 93 94 ... 123
Перейти на сторінку:
мені почав розповідати, що Голодомор не просто так був, а від Бога вразумлєніє за те, що хохли хотіли від церкви відпасти, автокефалію затіяли. І якби не мило було Богу, він би не допустив, а раз трапилося таке, всяке покарання варте грішника. І взагалі власники горбів храм новий побудували й допомагали єпархії, поважні люди. Я кричати почав, що так не можна, а попи мене вигнали. Провели службу, сказали, що прокляття зняли. Знову почали пісок рити. Далеку кручу зрили, повантажили на баржі й відперли до Києва. Тим піском корпорація «S. S. А.» зацікавилася.

— Та сама? — здивувався я.

— Вона. Натиснули на бандитів, щоб віддали, бандити не зрозуміли, почали впиратися, їх за тиждень усіх прибрали. Одного застрелили, інший повісився, тільки обидві руки зламані, ще один у машині згорів, один утопився. Були бандити — і не стало бандитів, а горби перейшли до корпорації. Вона б ті горби швиденько розрила, та тут криза почалася. Будівництво в Києві загальмувалося, пісок подешевшав, так і залишилися горби. А якби не криза, розкопали б їх, кістки в Дніпро — і все. Немає у людей нічого святого. І оце зараз, кажуть, оживати почало будівництво, знову нагнали техніки й почали рити. Відправили на Київ із десяток барж. Спочатку вантажили не дивлячись, потім на будівництві почали знаходити кістки й черепи. Хтось сфотографував, написав, скандал почався, але його швидко замилили.

— Корпорація вміє скандали замилювати, — підтвердив Георгій.

— Так, усе тихо стало. А вони тепер почали пісок сіяти. І всі кістки та черепи, які знаходять, скидають у одну з печер на краю круч, де рити не збираються, — продовжив краєзнавець.

— Ось та печера нам і потрібна!

— Не пустить. Там уся територія оточена парканом і озброєна охорона ходить. Нікого не пускають. Щоправда, ніхто туди й не потикається, бо бояться корпорації, всі її бояться, — зітхнув Георгій.

— Ми не боїмося. Розкажіть, як проїхати. В нас мало часу.

Краєзнавець розповів, потім сів до нас у будку, і ми рушили. Я пригостив його хлібом. Він узяв шматок, прожував.

— Не пустять нас охорона. Нізащо не пустить.

— А ми й питати не будемо, — запевнив я.

— А для чого вам поховання?

— Сказати не можу, самі потім побачите.

Ми заїхали на заправку, купили там бензину й рушили далі. Краєзнавець розпитував мене про чудовиськ, дивувався мужності.

— Я як прочитав про Невидимця, так із місяць потім сіпався, здавалося мені, що поруч чудовисько. Так це я просто прочитав, а ви з ним поруч були, пане Владюшо! Як витримали?

— Важко було. Але натренувався.

— Пане Владюшо, от іще фотографії з російських залізниць! — сказав Георгій. Показав. Десятки ешелонів пасажирських вагонів із забитими вікнами. З усієї країни їхали на захід і південь, до українського кордону. — Пожежі начебто зупинили, але з Валуйок населення евакуювали. А станція там працює на повну потужність. Майже без перерви по обох коліях ідуть потяги! Що це?

Набрав із телефону водія номер Тетяни Павлівни. Відповів знову Чеснаков, почав валувати. Погрожував, лаявся. — Валуйки, — тихо сказав я, і він замовк. Мовчав і важко дихав. — Тепер слухай. Із прикордонних районів Харківщини й Луганщини вивезти населення. Все.

— Що відбувається? — спитав Чеснаков. Із його голосу я чув, що він дуже хвилювався.

— Ти слухаєш, а не запитуєш. Населення вивезти, війська теж. Буде вторгнення. Його зупинити зможу тільки я. Але я не зроблю цього, якщо вже за годину в новинах не прочитаю про звільнення Тетяни Павлівни та пані Ялини і про зняття всіх звинувачень. І про те, що Білу вбивцю більше не розшукують.

— Цього ніколи не буде!

— Тоді вже завтра тебе не буде. Усіх вас не буде, бюрократів чортових, — сказав я і вимкнув телефон. Подивився на Георгія. — Не довіряю я цій падлі. Напиши про необхідність евакуації і про мої умови. Від мого імені. Додай, що Україна в небезпеці.

— Зараз! — Він почав набирати, час від часу перепитував, як правильно сформулювати. — Але що саме загрожує людям? Війська?

— Гірше, ніж війська. Точніше не можу сказати.

Ми зупинилися. Бухгалтер відчинив будку. Вийшли.

— Он ті горби. Бачите, один уже зрили наполовину. Ліворуч був іще один, від нього взагалі нічого не залишилося. Он паркан. Колючий дріт під напругою. Вишки, озброєні охоронці, тут наче концтабір якийсь.

— Скільки там охорони? — спитав я.

— Зараз подивимося, — сказав Бухгалтер і подивився на Мовчуна. — Я — праворуч, ти — ліворуч.

Мовчун кивнув. Хлопці побігли в різні боки, а ми відійшли, щоб дарма не світитися. Але нас усе одно помітили.

— Машина охорони їде сюди! — крикнув Георгій.

— Почекаймо, — сказав я.

— Вони одразу зрозуміють, що це я вас привів, — затремтів краєзнавець.

— Лізьте в будку, лежіть там із водієм тихо, — наказав я. Вони залізли, а я відкрив капот, почав копатися у двигуні. На пагорб вилетів чорний позашляховик із золотими літерами «S. S. А.». З нього вискочило четверо бійців із кийками.

— Ви хто такі? Що ви тут робите? Документи! — кричали вони.

— Та спокійно, спокійно, пацани! Не там звернули, двигун заглух. Старий він. Ми хліб по селах розвозимо, спокійно! — бурмотів я. Мене поклали на землю, обшукали на предмет зброї. — Ми зараз, тільки заведемося й поїдемо звідси! Помилилися з дорогою.

Я вдав, що дуже налякався, Георгій теж. Охоронцям це начебто сподобалося.

— Ну, добре. Ремонтуйтеся й валіть звідси. Тільки швидко. Якщо за десять хвилин побачимо вас тут, руки-ноги переламаємо! Ви про нас чули?

— Чули, чули, хлопці, ми швидко, швидко! — бурмотів я, ховаючи обличчя в землі. Охоронці буцнули нас носаками, сіли й поїхали. Я підвівся, обтрусився.

— Пане Владюшо, ви такі спокійні! — зітхнув Георгій.

— Якби я через такий дріб’язок хвилювався, то вже 6 на першому чудовиську помер. — Прислухався. — Чорт забирай! Повертаються!

Це не віщувало нічого доброго. Я швиденько узяв із будки пістолет. Ось позашляховик охоронців загальмував прямо переді мною.

— Це він, це він, той Владюша Бар-Кончалаба! Я його впізнав! — закричав один. Кинувся до мене, хотів схопити, але чомусь не чекав спротиву. Дарма, бо я вдарив його в обличчя і вихопив пістолет.

— Лежати, тварюки! — крикнув їм. Вони стояли з самими кийками у руках. Пістолети в охоронців були, але всі в кобурах. Не здогадалися лебедики їх зняти, а могли б, бо їхали до небезпечного злочинця, принаймні так заявляла влада. — Кого мені підстрелити першим, щоб ви лягли? — спитав я.

Аби вони кинулися на мене, я б не встиг підстрелити всіх. Одного, максимум двох, а наступні збили б мене з ніг. Але ніхто не хотів бути першим. Стояли. Я вистрелив одному в

1 ... 92 93 94 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Третій фронт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Третій фронт"