Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Жазель знову охнула. Делоріс відкрила рота.

- Я вбив мільйони людей.

Максуд замовк, щоб усі до кінця зрозуміли зміст його слів. Він убив мільйони. Людей.

- Така правда. Я не добрий. І не поганий. Я такий, який є. І ви заслуговуєте знати про це.

- А якщо ти й нас уб'єш? - обережно запитала Жазель.

Кожен спробував вдати, що не почув цього питання. Було страшно навіть подумати на цю тему.

- Все почало змінюватися поступово. Щодня мене напували відварами, настоянками. Давали їсти лише спеціальну їжу. Обкурювали якимсь димом. Я не розумів, що роблю. Я навіть не розумів, що не розумію, що роблю. Можна сказати, що я не знав себе. Зовсім. Був один амаліон, який займався цим. Я його пам'ятаю протягом кількох сотень своїх життів. Сильний амаліон. Напевно, рано чи пізно його погляди розійшлися з поглядами верхівки синьопиких. Він змінив рецепти. Мало-помалу я почав розуміти, що відбувається навколо. Навіть не так. - воїн похитав головою. - Спочатку я почав розуміти, хто я такий. Точніше, почав усвідомлювати, що я це я. До того я навіть живим себе не вважав. Я взагалі себе нічим не рахував. Просто робив те, що мені наказували. Рік за роком він міняв трави. Тому потроху я і почав розуміти, що коїться навколо. Коли я досяг такого рівня розвитку, що міг ставити запитання, він почав говорити зі мною. Спочатку ми говорили мало, і слова його були простими. Потім ми почали говорити дедалі більше. Він був амаліоном. Але не поділяв їхніх поглядів щодо завоювання світу. На той момент синьопикі захопили майже весь світ. Вони могли вбивати навіть богів.

- Та ну! І як це? - здивувалася Амайанта.

- Колись алхімісти та Химерниці створили зброю. Мечі, які можуть убивати богів.

- Ти сам тримав у руках такий меч? - округлила очі дівчина в золотому.

- Усі сім. Як я вже й казав, я почав розуміти, що до чого. Ще кілька життів у мене пішло на повне усвідомлення всього, що відбувається у світі і всередині самого себе.

- А як ти відроджувався? - запитала Амайанта.

- Коли я вмираю, то тієї ж миті відроджуюсь у тілі новонародженого немовляти. Я міг померти тут, а відродитись на іншому кінці світу або в будинку через вулицю. Немає жодної закономірності. Але амаліони постійно мене знаходили. Як? Я не знаю.

- Ти бував дівчиною? - запитала Дезіре.

- Ні.

- Драйтлом чи амаліоном? - ще запитала Химерниця Зими.

- Ні - похитав головою Максуд.

- Ось тобі вже хоч якась закономірність.

Воїн поглянув на неї. Так, він і раніше знав, що може відроджуватись тільки в тілі людини чоловічої статі.

- І що було далі? - запитала Ейр.

- Коли я остаточно у всьому розібрався, то зненавидів амаліонів. - воїн насупився і подивився собі під ноги. – За те, що вони зі мною зробили. І через те, що з їхньої волі робив я. Я маю особливість.

- Та ти що? Правда? Ще одну? - витріщила очі Амайанта.

- Я можу набирати силу... використовуючи Крок до Єдності. Я це так називаю. Що це насправді, я не знаю. Коли я роблю такий крок, то стаю в десятки разів сильнішим.

- Як тоді при відступі у бою з граваліонами? - запитала Сандрін.

- Так. - кивнув Максуд. - Усього таких кроків три. На той час я далі другого не йшов. Амаліони готували мене до останнього кроку. Все дуже складно. Але я знаю, що мав знищити все людство. І я зробив цей крок. Але тільки тоді, коли на попередніх двох убив кількадесят тисяч синьопиких. Я зробив останній крок. Але на цей раз все пішло не за їх планом. Я практично стер з землі амаліонів.

- Як? - очі Дезіре збуджено горіли.

- Я не знаю. Коли я переходжу третій крок, то не знаю, що відбувається далі. Але закінчується все однаково — моєю смертю. Я можу повернутися назад із усіх кроків. Окрім останнього. Якщо я увійшов до Єдності, то це незмінно закінчувалося лише моєю смертю.

Максуд глянув нагору. Амайанта слухала мовчки.

- Спочатку я думав, що вбив їх усіх. Через кілька життів я знову прокинувся. Амаліон довго було не видно і не чути. Після їхнього майже повного знищення, вони почали діяти потай. Нарощували свої сили поступово і в певний момент розв'язували війни, бажаючи знищити людей. У більшості війн я брав участь. Але вже на боці людей.

- Думаєш, амаліони хочуть знищити людство через те, що одного разу опинилися на порозі зникнення з твоєї милості? - Жазель вже достатньо прийшла до тями, щоб почати говорити.

Вона сковтнула і дивилася то на Максуда, то на Сандрін. Воїн знизав плечима. Він і сам думав про таку можливість.

- Ти з пелюшок уже вмієш вбивати? - поцікавилася Дезіре.

- Ні. Я прокидаюся лише в якихось особливих ситуаціях. Війна, загроза життю, щось таке. Я можу знайти себе у віці десяти років. Або п'ятдесяти. Або прожити життя, так і не прокинувшись. Іноді я прокидаюся не повністю, і тоді поводжусь як божевільний. Так було і цього разу, але Сандрін внесла ясність у мої думки. Я прожив тисячі років. Тож так багато знаю. Я був присутній, коли зводили цю фортецю. Я бився проти амаліонів, драйтлів, людей і богів. Я найдавніша людина на цьому світі.

Він замовк. Усі розгублено кліпали очима, іноді перезираючись.

- Важко зараз вигадати ще питання. Потрібно це все переварити. - сказала сама собі Жазель.

- Тепер ви знаєте, хто я такий насправді.

- Отже. - Ейр задумливо глянула в небо. - Підведемо підсумок. Ти не знаєш, як з'явився. Ти не знаєш, звідки маєш здібності. Ти не знаєш, як тебе знайшли і продовжували знаходити щоразу амаліони. Ти не знаєш, що трапляється на твоєму цьому останньому кроці. Ти не знаєш, як і чому ти перероджуєшся. - вона опустила погляд на Максуд. - Я поки що все правильно кажу?

Максуд знизав плечима.

- Іншими словами, ти нічого про себе не знаєш, але кажеш нам, що розповів хто ти такий. - закінчила свої роздуми сабазадонка.

- Я розповів вам про себе все, що знаю сам.

- Нічого ти не знаєш. - розчаровано видихнула Ейр.