Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

трипільців. Щодо племен усатівського типу в Північно-Західному Причорномор’ї, то в них із переселенням у степ взагалі відбувається перехід до пріоритетного розведення дрібної рогатої худоби. Свиня хоча й залишається в стаді як індикатор осілості, проте, на думку дослідників, її розведення господарчого значення не має. Кінь практично на всіх поселеннях трипільської культури посідає четверте місце і лише на усатівських займає третю позицію. У племен носіїв культури Болград-Алдень здебільшого переважну більшість складає дрібна рогата худоба, на другому місці — велика, на третьому — свиня і на четвертому — кінь. Це й не дивно, бо територія цього населення розташовувалася в степовій зоні. За даними палеозоології, за своїм складом стадо у носіїв культури лійчастого посуду було подібне до трипільського. Завжди переважає велика рогата худоба, потім ідуть свиня, мала рогата худоба і кінь. Таке ж стадо і в населення, що представляє культуру кулястих амфор.

Щодо форм ведення скотарського господарства племенами носіїв трипільської та інших споріднених культур, то воно мало придомний характер. Лише в усатівців можливе було відгонне або випасне скотарство. Використовувалася худоба як тяглова сила, джерело отримання м’ясної їжі, вовни та шкір. Відкритим залишається питання наявності молочного напряму господарства, про можливість існування якого свідчать знахідки посудин з численними дірочками в стійках, так званих цідилок, на ранньотрипільських (Нові Русешти І), усатівських поселеннях та пам’ятках культури лійчастого посуду. Одні вчені вважають, що цідилки могли використовуватися для переробки молока, вироблення сиру, інші — для відділення меду від сотів чи проціджування отруйних напоїв.

Важливою галуззю господарства було мисливство. Кістки диких тварин трапляються на всіх поселеннях, але відсоток їх відносно свійських коливається дуже сильно. На більшості ранньотрипільських пам’яток він наближається до 50 %, а на деяких навіть перевищує (Бернашівка, Лука-Врублевецька, Кормань, Голеркани). Полювали трипільці на м’ясних і хутряних звірів. Основними промисловими тваринами були благородний олень, дикий кабан, косуля, лось. Серед хутряних — бобри, борсуки, куниці, видри, зайці. Переважна більшість кісток диких тварин, виявлених на поселеннях, належить м’ясним, бо на них полювали, очевидно, частіше, щоб забезпечити м’ясний раціон; туші їхні оброблялися на поселенні, тоді як туші хутряних тварин після зняття хутра могли викидатися за межами поселень. На середньому та пізньому етапах на поселеннях, ближчих до степової зони, питома вага полювання, за остеологічними даними, зменшується. Так, на поселеннях Коломийщина II у Подніпров’ї та Володимирівна у Побужжі кістки диких тварин становлять лише 15—19 %, тоді як на інших досягають 50 % або й більше. Найменше значення полювання мало в господарстві усатівців, де кістки диких тварин становлять лише 9 %. Умови для полювання тут були менш сприятливі, ніж у лісостепу: полювати можна було лише в долинах річок, уздовж яких простягалися ліси. Серед мисливської здобичі крім уже згаданих тварин трапляються тур, ведмідь, а на поселеннях усатівського типу (Маяки) — дикий осел і навіть лев. Полювали також на птахів. Найчастіше знаходять кістки качок, гусей, сірих журавлів, сарича; крім того, на лісостепових поселеннях — кістки тетері, а на степових — дрофи і стрепета.

Розповсюджені були рибальство і збиральництво. Про наявність першого свідчать знахідки риболовних гачків, виготовлених з міді та кістки, глиняних грузил до сіток, а також кісток та луски риб (щуки, сома, сазана, вирізуба, судака) на поселеннях. З річок добували молюсків, скупчення стулок яких дуже часто знаходять в культурному шарі поселень та в господарчих ямах. У лісах збирали лісові горіхи, кизил, глід, терен, дикі груші, яблука, вишні, виноград. Не виключено, що деякі фруктові рослини вже культивувалися трипільцями, зокрема слива, алича, абрикос, які потрапили до них з Малої Азії й Балкан, а також виноград.

Не виключено, що було розповсюджено Збирання меду і воску диких бджіл. На поселеннях Вулканешти II і Лопацика культури Болград-Алдень знайдено керамічні вироби конічної форми із стінками, вкритими проколами, які вважаються димарями, що застосовуються у бджільництві. Побічним свідченням існування останнього є визначення Н. В. Риндіної, що мідна сокира з Березівської ГЕС була відлита по восковій моделі в гумельницьких районах Подунав’я. Отже, мабуть, і трипільці були знайомі з бджільництвом. Зважаючи на те, що пізніше, в добу Київської Русі, основними предметами експорту населення лісостепу були хліб, хутра, мед і віск, не виключено, що й трипільці мали їх за основні предмети обміну, зокрема на худобу. Чи не тому на поселеннях, ближчих до степу, так мало важило мисливство, що нестачу в раціоні м’ясної їжі вони компенсували не за рахунок полювання на диких тварин, а за рахунок надходження свійської худоби в процесі обміну.

Серед домашніх промислів слід назвати обробку шкір, прядіння, ткацтво, виготовлення одягу, взуття. Про існування цих промислів свідчать знахідки на поселеннях крем’яних скребків, кістяних і рогових проколок, мідних шил, керамічних прясел до веретен, важків до вертикальних ткацьких верстатів. Відбитки тканин на денцях посудин свідчать про наявність простого, репсоподібного та візерунчастого плетіння.

Розвиненою була обробка рогу, кістки, каменю, дерева. З рогу і кістки вироблялися мотики, клювці, бойові молоти, рала, проколки, лощила, кинджали. З різних порід каменю та кременю — зернотерки, сокири, ножі, скребачки, серпи та інші знаряддя, що були у вжитку. Первісні майстри вміли різати, пиляти кістку й ріг, шліфувати і свердлити камінь, рубати і колоти дерево. Важливе місце в господарстві займали добування кременю та його обробка. Населення, що представляло трипільську культуру та культури Карпатського басейну, використовувало кремінь з покладів Волині та Верхнього і Середнього Подністров’я, який брали з поверхневих виходів і штолень. Останні відомі в Середньому та Верхньому Подністров’ї. Мешканці поселень культури Болград-Алдень найчастіше користувалися добруджським кременем. Первинна обробка кременю відбувалася на місці добування, про що свідчать численні майстерні. У вигляді напівфабрикатів він доставлявся на поселення, де й виготовлялися знаряддя пращ. Кремінь був важливим продуктом обміну і розповсюджувався на значні відстані від родовищ.

Особливими галузями господарства, які вимагали спеціальних знань і досвіду і, на думку С. М. Бібікова, були вже ремісничими виробництвами, ставали гончарство, литво та металообробка. Про ремісничий характер гончарного виробництва можуть свідчити відповідна стандартизація форм посуду, існування гончарних горнів та гончарних центрів. Горни, виявлені на кукутенських та трипільських поселеннях Фрумушика І, Веселий Кут, Валя Лупулуй, Жванець-Щовб, Костеніти IX, мали розвинену двох’ярусну конструкцію і давали можливість виробляти дзвінкий посуд. Наявність у Жванці семи двох’ярусних печей дає змогу говорити про існування тут гончарного центру, який обслуговував, очевидно, не лише це поселення, а й більш широкий район.

Не менше, а мабуть, більше навичок і знань вимагали литво та металообробка. Про наявність цих виробництв можна говорити у контексті розповіді про трипільську