Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

class="p1">— Вона так захотіла, — пояснив спокійно Регіс. — Тоном і поставою виключаючи дискусію. Признаюся, вона заскочила мене зненацька.

— Знаю. Ідіть на верхні поверхи. Тримайтеся! Я спробую її знайти. Її або Йеннефер.

* * *

Знайшов, причому дуже швидко.

Зіткнувся з ними зненацька, раптово вибігши з-за рогу коридору. Побачив. І вид той призвів до того, що адреналін аж заколов йому у вени на тильному боці долонь.

Коридором кілька здоровил тягнули Йеннефер. Чародійка була розчухрана й закута в ланцюги, що не перешкоджало їй вириватися, борсатися та лаятися, наче портова перекупка.

Ґеральт не дозволив здоровилам отямитися. Ударив тільки раз, тільки одного, коротко, від ліктя. Здоровило заскавчав по-собачому, заточився, з брязкотом і громом гепнувся головою в обладунок, що стояв у ніші, осунувся по ньому, розмазуючи кров по залізу.

Ті, що лишилися, — було їх троє, — відпустили Йеннефер та відскочили. Крім четвертого, який схопив чародійку за волосся й приклав їй ніж до шиї, над самим двімеритовим нашийником.

— Не підходь! — завив. — Заріжу її! Я не жартую!

— Я також, — Ґеральт крутнув мечем і глянув здоровилу в очі. Здоровило не витримав. Відпустив Йеннефер і долучився до товаришів. Усі вже мали в руках зброю. Один здер із настінної паноплії старовинну, але грізну на вигляд алебарду. Усі, згорблені, вагалися між атакою та захистом.

— Я знала, що ти прийдеш, — сказала Йеннефер, гордовито випроставшись. — Покажи, Ґеральте, тим байстрюкам, що може відьмацький меч.

Високо підняла скуті руки, напинаючи ланцюг, що з’єднував окови.

Ґеральт узяв сігіль обіруч, трохи нахилив голову набік, примірився. І втяв. Так швидко, що ніхто не помітив руку з клинком.

Окови з брязкотом упали на підлогу. Хтось із бурмил зітхнув. Ґеральт міцніше вхопився за руків’я, поклав указівний палець вище від гарди.

— Стань певніше, Йен. Голову трохи набік, прошу.

Чародійка навіть не здригнулася. Звук удареного мечем металу був зовсім негучним.

Двімеритовий нашийник упав поряд із кайданами. На шиї Йеннефер з’явилася одна-єдина червона крапелька.

Вона засміялася, масажуючи зап’ястки. І повернулася до бурмил. Жоден не витримав її погляду.

Той, з алебардою, обережно, наче боячись, аби та не брязнула, поклав старовинну зброю на підлогу.

— Із кимось таким, — пробурмотів, — то нехай Пугач сам б’ється. Нам життя миліше.

— Нам наказали, — забурмотів, відступаючи, другий. — Наказали нам… Ми мимоволі…

— Я ж ніколи, пані, — облизав губи третій, — вам не докучав… У вашому ув’язненні… Засвідчіть те про нас…

— Геть, — сказала Йеннефер. Визволена від двімеритових оков, випрямлена, з гордовито підведеною головою, виглядала вона, наче титанка. Чорна грива, здавалося, сягала стелі.

Здоровила зникли. Горблячись і не озираючись. Йеннефер, змалівши до нормальних розмірів, кинулася Ґеральтові на шию.

— Знала, що ти прийдеш по мене, — пробурмотіла, шукаючи устами його уст. — Що прийдеш, не зважаючи ні на що.

— Ходімо, — сказав він за мить, хапаючи повітря. — Тепер Цірі.

— Цірі, — підтвердила вона. А за мить у її очах розгорівся грізний фіолетовий жар. — І Вільгефорц.

* * *

З-за рогу вискочив бурмило з арбалетом, крикнув, вистрелив, цілячись у чародійку. Ґеральт скочив, наче підштовхнутий пружиною, махнув мечем, і відбита стріла пролетіла над головою арбалетника, так близько, що той аж присів. Розпрямитися він уже не встиг: відьмак підскочив до нього й розпластав, наче коропа. Далі по коридору стояли ще двоє, також мали арбалети, теж вистрілили, але в них надто трусилися руки, аби могли поцілити. Наступної миті відьмак уже був біля них — і обидва померли.

— Куди, Йен?

Чародійка зосередилася, приплющивши очі.

— Туди. Тими сходами.

— Ти впевнена, що то добра дорога?

— Так.

Різуни атакували їх майже за рогом коридору, неподалік від оздобленого архівольтом порталу. Виступило їх понад десяток, а озброєні були навіть списами, протазанами й корсеками. Були рішучі й завзяті. Але все скінчилося швидко. Одного Йеннефер відразу поцілила в середину грудей вистреленою з долоні вогнистою стрілою. Ґеральт крутнувся в піруеті, увірвався поміж іншими, ґномський сігіль мигтів і сичав, наче вуж. Коли впало четверо, решта втекли, брязкотом і тупотом пробуджуючи в коридорі відлуння.

— Усе добре, Йен?

— Не може бути краще.

Під архівольтом стояв Вільгефорц.

— Я вражений, — сказав звучно й спокійно. — Я дійсно вражений, відьмаче. Ти наївний і безнадійно дурний, але техніка й справді видатна.

— Твої зарізяки, — відповіла настільки ж спокійно Йеннефер, — щойно ретирувалися, залишаючи тебе на нашу ласку. Віддай мені Цірі — і відпустимо тебе живим.

— Знаєш, Йеннефер, — вишкірився чародій, — що це вже друга за сьогодні неймовірно шляхетна пропозиція? Дякую, дякую. А оце моя відповідь.

— Обережно! — крикнула Йеннефер, відстрибуючи. Ґеральт відстрибнув також. Саме вчасно. Стовп вогню, що бив із рук чародія, перетворив на чорну й шиплячу грязюку місце, у якому вони щойно стояли. Відьмак стер з обличчя сажу та рештки брів. Побачив, що Вільгефорц простягає руку. Пірнув убік, притиснувся до підлоги за стовпом колони. Загуркотіло так, що аж у вухах загуло, а весь замок затрусився біля фундаменту.

* * *

Гуркіт відлунням прокотився замком, стіни затремтіли, задзвонили люстри. З гримотінням гепнувся на підлогу великий портрет у вкритій позолотою рамі.

Найманці, що надбігли з боку вестибюлю, в очах мали дикий страх. Стефан Скеллен вистудив їх грізним поглядом, закликав до порядку войовничою міною та голосом.

— Що там? Доповідати!

— Пане коронере… — вигарчав один. — Там жахіття! Це демони й дияволи… З луков шиють нехибно… Рубають страшезно… Смерть там… Усюди червоно від кровищі!

— Десь із десяток загинуло… Може, і більше… А там… Чуєте?

Загуркотіло знову, замок затрусився.

— Магія, — пробурчав Скеллен. — Вільгефорц… Ну, подивимося. Гляньмо, хто кого.

Прибіг наступний жовнір. Був блідий і запорошений тиньком. Деякий час не міг вимовити ані слова, а коли нарешті заговорив, руки його трусилися, а голос тремтів:

— Там… Там… Потвора… Пане коронере… Як великий чорний кажан… На моїх очах голови людям уривав… Кров тільки летіла! А він свистів та сміявся… Отакенні мав зубиська!

— Голів не збережемо… — зашепотів хтось за спиною Пугача.

— Пане коронере, — наважився заговорити Бореас Мун. — Це ж привиди. Я бачив… молодого графа Кагіра еп Келлаха. А він же мертвий.

Скеллен глянув на нього, але не сказав нічого.

— Пане Стефане… — пробелькотів Дакр Сіліфант. — Із ким же нам воювати випало?

— То не люди, — простогнав хтось із найманців. — Характерники це й пекельні дияволи! Проти таких людська сила не встане…

Пугач схрестив руки на грудях, повів по жовнірах поглядом сміливим і владним.

— Тож ми не будемо, — заявив гучно й рішуче, — втручатися до того конфлікту пекельних сил! Нехай там собі демони б’ються з демонами, чарівниці — з чарівниками, а упирі — з повсталими з трун мертв’яками. Ми