Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

А саме ті, що стосуються телепортації…

— Ти можеш говорити ясніше?

— Можу, Цірі. Можу. Але зараз саме час витягти вершу. Напевне, налізло в неї вже вугрів. Ти готова?

— Готова. — Цірі поплювала на долоні й схопилася за багор.

Висогота взявся за шнур, що ховався під воду.

— Витягаємо. Раз, два… три! Й у човен! Хапай те, Цірі, хапай! До коша, бо повтікають!

* * *

Уже другу ніч випливали вони на довбанці на багнистий приток річки, розставляючи верші і ятері на вугрів, які масово тягнулися до моря. До хати вони поверталися добряче за північ, убабляні слизом з вух по п’яток, мокрі й замучені насмерть.

Але не вкладалися спати відразу. Улов, призначений для обміну, треба було розкласти по скринях і добряче закрити — якби вугрі знайшли хоча б найменшу щілину, то вранці у скрині не виявилося б жодного. Після закінчення праці Висогота обдирав зі шкіри дві-три рибини потовще, краяв їх на шматки, обкатував у борошні й смажив на величезній пательні. Потім їли й розмовляли.

— Бачиш, Цірі, мені не дає спати одна справа. Я не забув, як відразу після твого вилікування ми не могли узгодити дати, причому рана на твоїй щоці була календарем, найточнішим із можливих. Рана та не могла бути старшою, ніж десять годин, а ти упиралася, що отримала її за чотири дні до того. Хоча я був упевнений, що йдеться про звичайну помилку, я не міг перестати думати про те, продовжував ставити собі запитання: де поділися ті чотири загублені дні?

— Ну й що? Де вони, на твою думку, ділися?

— Не знаю.

— Чудово.

Кіт зробив довгий стрибок, прибита кігтями миша запищала тоненько.

Котяра без поспіху перекусив їй карк, випустив тельбухи й почав її з апетитом їсти. Цірі дивилася на нього спокійно.

— Телепорт Вежі Чайки, — знову почав Висогота, — веде до Вежі Ластівки. А Вежа Ластівки…

Кіт з’їв мишу, залишивши хвіст на десерт.

— Телепорт Тор Лара, — сказала Цірі, широко позіхаючи, — збитий і веде у пустелю. Я тобі казала про те чи не сто разів.

— Не у тому справа, я кажу про дещо інше. Про те, що є зв’язок між цими двома телепортами. Портал Тор Лара збитий, це правда. Але є ще телепорт Тор Сіреаель. Якби ти дісталася до Вежі Ластівки, то могла б знову телепортуватися назад на острів Танедд. Тоді ти виявилася б далеко від небезпеки, яка тобі загрожує, подалі від твоїх ворогів.

— Ха! Те мені б підійшло! Але є одна-єдина проблема. Я поняття не маю, де ота Вежа Ластівки.

— Може, на те я і знаю ліки. Знаєш, Цірі, що людині дає навчання в університеті?

— Ні. А що?

— Уміння користуватися джерелами.

* * *

— Я знав, — гордо сказав Висогота, — що знайду. Шукав, шукав і… От зараза!

Купа важезних книжок вирвалася у нього з рук, інкунабули гепнулися на глиняну підлогу, сторінки повилітали із зотлілих обкладинок і розсипалися безладно.

— Що ти знайшов? — Цірі присіла поряд, допомогла позбирати розкидані сторінки.

— Вежу Ластівки! — Пустельник відігнав котяру, який нахабно всівся на одну зі сторінок. — Тор Сіреаель. Допоможи мені.

— Ото воно пилюкою обросло! Аж липне! Висогото? Що воно? Отут, на цьому малюнку? Отой чоловік, що висить на дереві?

— Оце? — Висогота придивився до окремої сторінки. — Сцена з легенди про Гемдалля. Герой Гемдалль висів дев’ять днів і дев’ять ночей на Ясені Світів, аби через жертву й біль отримати знання і силу.

— Кілька разів, — Цірі потерла лоба, — снилося мені щось подібне. Людина, яка висить на дереві.

— Гравюра випала оно з тієї книжки. Як є бажання, то пізніше можеш почитати. Але зараз є важливішим… О, нарешті знайшов. «Мандрівки шляхами й місцями магічними» Буйвіда Бекгюйсена, книжка, яку дехто вважає за апокриф…

— За вигадку?

— Більш-менш. Але були й такі, які оцінили книжку… Ось, послухай… Зараза, як же тут темно…

— Світла досить, то ти від старості сліпнеш, — сказала Цірі із властивою для молодості байдужою жорстокістю. — Дай, я сама прочитаю. Звідки?

— Отут, — показав він кістлявим пальцем. — Читай вголос.

* * *

— Дивачною мовою писав отой Буйвід. Ассенгард — то ж був якийсь замок. Якщо я не помиляюся. Але що воно за країна — Стоозер’я? Ніколи я про таку не чула. І що воно — «тріфолій»?

— Конюшина. А щодо Ассенгарда й Стоозер’я я розповім тобі, як скінчиш читати.

* * *

— І відразу, тільки-но ельф Аваллак’х оті слова вимовив, як вибігли з-під озерних вод оті малі та чорні пташки, що під льодом на дні пучини зимою від морозів хоронилися. Бо ж ластівки, як речуть учені люди, не відлітають подібно до інших птахів до вирію і не повертаються навесні, а тілько, пазурками у великі купи зчепившись, на дно вод занурюються і там усю зимову пору перебувають і тільки навесні з-під вод de profundis[30] вилітають. Тож ота птаха не тільки весни й надії символом є, а й зразком небувалої чистоти, бо ж на землю ніколи вони не сідають і з земним брудом і мерзотою ніякої дотичності не мають.

— Утім, повернімося до озера нашого: імлу пташини крилами своїми, сказав би я, розігнали, бо tandem[31] несподівано вигулькнула з туману вежичка чудова, чорнокнижницька, а ми одним голосом зітхнули від подиву, бо та вежиця була ніби із імли виткана, туман маючи за fundamentum[32], а зверху звінчана сяючою зорею, чорнокнижницькою aura borealis. Воістину, могутнім ота вежа магічним мистецтвом збудована була, незрозумілим для людини.

Наш захват помітив ельф Аваллак’х і сказав: «Ото Тор Сіреаель, Вежа Ластівки. Ото Брама Світів і Ворота Часу. Втішай, людина, очі тим видом, бо не завжди й не кожному буває то дано».

А розпитуваний, чи можна наблизитися і зблизька на ту Вежу поглянути або ж propria manu[33] торкнутися, засміявся Аваллак’х. «Тор Сіреаель, — сказав, — то для вас наче сонне марення, а марення не торкаються. Це добре, — додав він, — бо ж вежа тільки Відаючим служить і небагатьом Обраним, для кого Ворота Часу є брамами надії і відродження. А для профанів є це брами кошмару».

Ледве промовив він ті слова, як знову опали тумани й відмовили очам нашим