Читати книгу - "Куджо"

всього лише шафа. Не печера, не лігво монстра».

Він глянув на Тедового ведмедика. Ведмедик незмигно дивився на нього. Позаду, за ведмедиком, за розвішаним на вішаках одягом, була суцільна темрява. Там могло щось бути. Могло. Але, звичайно ж, там нічого не було.

«Ведмедику, ти мене налякав», — сказав Вік.

«Чудовиська, тримайтеся далі від цієї кімнати», — промовив ведмедик. Його очі заблищали. Вони були з мертвого скла, проте блищали.

«Двері злетіли з завіс, ось і все», — сказав Вік. Він спітнів. Великі солоні краплі, наче сльози, повільно котилися по його обличчі.

«Вам нічого тут робити», — озвався ведмедик.

«Що зі мною? — спитав Вік у ведмедика. — Я з’їжджаю з глузду? То оце так воно виглядає, коли з’їжджаєш з глузду?»

На це ведмедик відповів:

«Чудовиська, залиште Теда в спокої».

Вік зачинив двері шафи і з по-дитячому розширеними очима спостерігав, як засув піднявся й вилетів зі свого гнізда. Двері знову почали відчинятися.

«Я цього не бачив. Я не вірю, що бачив це».

Він захряснув двері і знову припер їх стільцем. Тоді взяв великий стос Тедових книжок з картинками і поклав на сидіння, щоб надати йому більшої ваги. Цього разу двері не відчинилися. Вік стояв і дивився на зачинені двері, думаючи про глухі дороги. На них небагато транспорту. Усі чудовиська мають жити під мостами, в шафах і на глухих дорогах. Це як стаття конституції.

Йому було страшенно не по собі.

Вік вийшов з кімнати Теда, спустився вниз і сів на східцях на задньому дворі. Припалив цигарку. Рука злегка тремтіла. Задивився на небо кольору пістолетного металу. Відчув, як зростає тривога. У кімнаті Теда щось сталося. Він не знав достеменно, що саме, але щось таки було. Так, щось таки було.

Чудовиська, собаки, шафи, гаражі і глухі дороги.

«Що з ними робити, вчителько? Додавати? Віднімати? Ділити? Розбивати на хімічні сполуки?»

Вік відкинув цигарку геть.

Він же вірив, що це Кемп, хіба ні? Кемп був відповідальним за все. Він розтрощив будинок. Майже розтрощив його шлюб. Кемп піднявся нагору й випустив сперму на ліжко, у якому Вік і його дружина спали останні три роки. Кемп зробив величезну дірку в тканині здебільшого затишного життя Віка Трентона.

Кемп. Кемп. В усьому винен Стів Кемп. Давай звинуватимо його в холодній війні, і в захопленні заручників в Ірані, і в зменшенні товщини озонового шару.

Дурниці. Не все, що сталося, сталося з вини Кемпа. Наприклад, історія з «Малиною»: Кемп ніяк до цього не причетний. І навряд чи можна звинуватити Кемпа в тому, що у «пінто» Донни зламалася голка карбюратора.

Вік глянув на свій старий «ягуар». Він мусить кудись поїхати. Йому не можна залишатися тут: бо якщо він тут залишиться, то збожеволіє. Треба сісти в машину і мчати в Скарборо. Він схопить Кемпа і трястиме доти, доки все не стане ясно: доки він не скаже, що зробив з Донною і Тедом. Хіба що до того часу приїде його адвокат і, хоча це й здавалося неможливим, зможе його витягти.

Тягти. Голчастий клапан кріпиться до пружини, і, якщо вона не розтягується, голка застрягає і перекриває потік пального в карбюратор.

Вік пішов до «ягуара» і поліз усередину, скривившись від розігрітого шкіряного сидіння. Треба мчати геть. Проїхатися з вітерцем.

Мчати куди?

«До гаража Кембера», — негайно відповів розум.

Але це ж безглуздо, хіба ні? Мейсен послав туди шерифа Баннермена і наказав негайно повідомити, коли щось виявиться не гаразд. Але коп так і не передзвонив. Тож це означає…

(що чудовисько його схопило)

Що ж, поїхати туди не завадить. Однаково хоч якесь заняття.

Він завів двигун і поїхав униз у напрямку шосе № 117, і досі до кінця непевний, куди зверне: чи ліворуч, на І-95, що веде до Скарборо, чи праворуч, на міську дорогу № 3.

Він зупинився біля знака «стоп» і стояв, аж доки хтось не посигналив йому ззаду. Тоді несподівано звернув праворуч. Не завадить швиденько з’їздити до Джо Кембера. Він дістанеться туди за п’ятнадцять хвилин. Вік глянув на годинник. Було двадцять хвилин на першу.

Час настав, і Донна це знала.

Можливо, він уже й минув, та їй доведеться з цим жити — а може, навіть померти. Ніхто не прийде. Лицаря, що прискакав би на міську дорогу № 3 на срібному коні, не буде. Тревіс Мак-Ґі[87] був, очевидно, зайнятий деінде.

Тед помирав.

Вона змусила себе повторити це вголос хрипким, здушеним шепотом: «Тед помирає».

Цього ранку їй не вдалося створити протяг у машині. Її вікно більше не відчинялось, а вікно з боку Теда не пропускало нічого, крім спеки. Єдиний раз, коли вона спробувала опустити його більш ніж на чверть, Куджо покинув свою схованку в тіні гаража і щосили кинувся до машини з голодним гарчанням.

По шиї та обличчю Теда вже не стікав піт. Поту більше не було. Його шкіра була гаряча й суха. Над нижньою губою вистромився кінчик набряклого, мертвого на вигляд язика. Дихання Теда стало таким слабким, що Донна ледь його вловлювала. Двічі їй довелося прикладати голову йому до грудей, щоб упевнитися, чи дихає він узагалі.

Вона й сама перебувала в жахливому стані. Авто перетворилося на доменну піч. Метал настільки розігрівся, що його годі було торкнутися. Те саме стосувалось і пластикового керма. Ногу пронизував постійний пульсуючий біль, і вона вже не сумнівалася, що собака її чимось заразив. Можливо, для сказу було зарано — вона молила Бога, щоб так і було, — але укуси почервоніли й запалилися.

Куджо перебував у не набагато кращій формі. Великий собака, здавалося, зсихався під своєю заляпаною кров’ю і болотом шкірою. Очі його затуманились і були майже порожні, як очі старого діда з катарактою. Неначе якась стара машина руйнування, що повільно віддається смерті, та все ще лишається страшенно небезпечною, Куджо ніс свою варту. Піни вже не було. Його паща перетворилася на пересохлий, пошматований жах. Вона скидалася на подзьобаний уламок застиглої лави, яку виплюнуло жерло старого вулкана.

«Старе чудовисько, — безладно подумала Донна, — воно все ще стоїть на варті».

Скільки вже триває ця жахлива вахта? Кілька годин? Усе її життя? Усе, що існувало раніше, було звичайним сном, лише трішки більше, ніж коли чекаєш свого виходу за лаштунками. Матір, у якої всі навколо, здавалося, викликали відразу й роздратування. Сповнений добрих намірів, але безпомічний батько. Школи, друзі, танці, побачення. Тепер усе це здавалося їй сном, мабуть, так