Читати книгу - "Останній з могікан"

мисливця, що вшанував його таким почесним дорученням.

Дарма що Соколиному Оку зовсім не байдужа була доля посланця, він, одібравши з радістю свого «оленебоя», на яку хвильку забув про весь світ. Уважно розглянувши рушницю, розвідник разів десять-п'ятнадцять клацнув спуском, перевірив справність замка і лишень аж тоді обернувся до хлопця і дбайливо запитав, чи його не поранено. Підліток гордо глянув йому в лице, але нічого не відповів.

— Е, та негідники, я бачу, дряпонули тобі плече, — мовив розвідник, узявши зраненого терпеливця за руку, на якій куля глибоко розвернула м'ясо. — Та нічого, прикласти трохи розтертої вільхи — й усе буде гаразд. А тепер я обвину тобі плече разком вампуму. Ти рано вступив на вояцьку стежку, хоробрий мій хлопче, і, либонь, чимало заживеш почесних рубців до свого скону. Я знаю багато молодих вояків, що здобували вже скальпи, але таким знаком не можуть похвалитись. Іди, майбутній ватаже! — додав він, перев'язавши хлопцеві рану.

Хлопчина одійшов, гордіший із своєї проллятої крові, аніж який порожній придворець із орденської стрічки. Однолітки дивились на нього захоплено й заздрісно. Проте дорослі занадто заклопотані були готуванням до походу, щоб належно похвалити хлопця, як зробили б це спокійнішої години, дарма що завдяки його геройству довідались, де гурони і які в них заміри. Одразу послали загін вояків, краще придатних за малосильного, хоч і сміливого хлопця, щоб викурити ворога з узлісся. Завдання це недовго було й виконати, бо більшість гуронів самі відступили, побачивши, що їх викрито. Делавари відігнали їх таки далеченько від селища, а там, боячись потрапити на засідку, зупинились і стали чекати дальших наказів. А що обидві сторони причаїлися, в лісі знов запанували тиша й спокій, як завше на безлюдді погожого літнього ранку.

Тим часом стриманий назовні Анкес зібрав ватагів і розподілив сили. Соколиного Ока він відрекомендував як досвідченого вояка, вартого повної довіри. Побачивши прихильне ставлення до свого друга, Анкес постановив його на чолі двох десятків чоловік, таких самих, як і він, заповзятливих, спритних та рішучих. Тоді пояснив делаварам, яке становище в англійському війську посідає Гейворд, і хотів доручити йому не менш важливу справу. Але Данкен відмовився, заявивши, що він радніше пристане до розвідникового загону. По цьому молодий могіканин призначив індіянських ватагів на різні відповідальні, пости і дав наказ вирушати, бо таки й пора була. Понад двісті вояків мовчки і радо скорилися його команді.

В ліс вони ввійшли без жодних перешкод і не спіткали нікого, хто міг би зняти тривогу або вділити їм потрібної відомості, аж поки дісталися до криївок своїх власних розвідників. Тут усі зупинилися, і ватаги провели тиху нараду.

Різні плани було пропоновано, але ні один з них не годився з намірами запального ватага. Коли б від Анкеса тільки залежало, він би як стій порвався до бою разом із своїм вояцтвом, але така тактика суперечила індіянським звичаям і поглядам. Тож він хоч-не-хоч мусив пристати на обачливість та прислухатись до порад, тоді як з голови йому не спадала зухвалість Магуа та небезпека, в якій опинилась Кора.

Вже багато хвилин, не доходячи згоди, радилися делавари, коли це раптом з ворожої сторони вигулькнула чиясь постать, що хутко подалася до них, так наче то був посланець для мирних переговорів. Але ярдів за сто від делаварської схованки невідомий спинився, вагаючись, куди йти далі. Погляди всіх звернулися до Анкеса, чекаючи наказа.

— Соколине Око, — тихо звернувся молодий ватаг, — цей чоловік не повинен ніколи більше розмовляти з гуронами.

— Його час прийшов, — коротко відповів розвідник, просовуючи крізь листя довгий ствол своєї рушниці й пильно прицілюючись. Але замість потиснути на гачок, він опустив рушницю й зайшовся своїм характерним безгучним сміхом. — Я, грішний, узяв цього неборака за мінга! — мовив він. — Але коли я дивився, під яке ребро йому кулю встромити… що ж би ти думав, Анкесе? — Я побачив співців свищик!.. Отож цей чоловік — Гемет. Смерть його нікому не придасться, але живий, коли він ще вміє щось іншого, а не тільки співати, він може нам стати в пригоді. Якщо цей чесний хлопак на звуках ще не перестав розумітися, я зараз перегомоню з ним, і то голосом, що буде йому куди приємніший за мову «оленебоя».

Сказавши це, Соколине Око відклав рушницю і поповз під захистом кущів до Гемета. Опинившись від нього на відстані голосу, він спробував повторити той самий спів, що допоміг йому безпечно й гідно пройти через гуронське селище.

Натренований слух псалміста не легко було ошукати — і те правда, що ледве чи хтось інший зумів би так нещадно фальшивити, як Соколине Око, — тим-то Гемет, раз уже чувши такі звуки, одразу здогадався, хто це. Бідоласі аж від серця відлягло, і, рушивши на голос, — з такою осторогою, наче підступав до артилерійської батареї, — він скоро відкрив прихованого співака.

— Цікаво, що гурони про це подумають! — сміючись, мовив розвідник, беручи Девіда за руку й відводячи його далі. — Коли вони нас чують, то запевно їм здасться, що об'явився ще один причинний! Але тут ми в безпеці, — додав він, показуючи на Анкеса з товаришами. — А тепер розкажи нам нормальною англійською мовою, без усяких там завивань, на що заміряються ті мінги.

Девід, онімівши з дива, розглянувсь навколо на суворі й дикі постаті ватагів; одначе, побачивши знайомі обличчя, він скоро заспокоївся, принаймні настільки, що зміг дати порозумілу відповідь.

— Поган чимало вибралося з табору, — сказав він, — і боюся, що з лихими намірами. Оце годину тому вони в своїх оселях зняли таке виття, такі непобожні веселощі зчинили, що я мусив аж тікати до делаварів, шукаючи супокою.

_ Не дуже б твої вуха виграли на такій заміні, якби ти був моторніший у ногах, — ані змигнувши, відказав розвідник. — Але то вже хай собі. А де ж гурони тепер?

— Вони залягли в лісі, звідси й до свого селища. І там їх така сила, що розважливіше було б вам відступити.

Анкес кинув погляд на дерева, за якими крилися його вояки, й спитав:

— А Магуа?

— Серед них. Він привів панночку, що була в делаварів, і лишив її в печері, а сам, мов скажений вовк, став на чолі своїх дикунів. Хто його зна, через що він так розлютувався.

— Кажете, він лишив її в печері? — перепитав його Гейворд. — Добре, що ми знаємо, де та печера. Чи не можна б зараз же спробувати її визволити?

Анкес повагом глянув на розвідника:

— Що скаже Соколине Око? — запитав він.

— Дай мені моїх