Читати книгу - "Повний місяць"

важче було миритися мислячим людям. З Шариковим порівнювали і малограмотного, вихідця з соціальних низів тодішнього президента нашої країни Віктора Януковича, і вірних йому членів Партії регіонів та комуністів, і особливо та персонально — одіозного політика Олега Царьова. Котрий навіть зовні нагадував людину–пса, геніально зіграного російським актором Володимиром Толоконниковим.

Більшовики впізнали себе в Шарикові. Ось чому повість Булгакова — заборонила надовго. Але ж романи Бєляєва та інших, написані на подібну тему, радянська влада дозволяла. При тому, що всюди експерименти над людьми завершувалися трагічно. Зусилля вчених виглядали безглуздими, призводячи лише до людських трагедій. Чому комуністичні лідери злякалися маленької повісті, пропускаючи крізь гребінь цензури аналогічні твори?

Відповідь проста. Дію своїх романів «Голова професора Доуеля», «Людина — амфібія» та більшості схожих Олександр Бєляєв переносив за межі СРСР. Або — до Америки, або — до неназваних, але все одно — ворожих капіталістичних країн. Там можна критикувати дійсність, яку вважають чужою та ворожою. Ніхто з організаторів, натхненників та втілювачів радянського експерименту себе й близько не впізнає. Загалом же тогочасні радянські фантасти лише розвивали західну традицію. Котра в світлі курсу комуністів на зміну людської природи експериментальним шляхом і створення принципово нової спільноти «радянська людина» стала дуже актуальною.

Тягнеться вона від першої чверті ХІХ століття, коли дев'ятнадцятирічна британка Мері Шеллі написала на парі свій роман «Франкенштейн або сучасний Прометей». Він явив світові модель, котра демонструє й попереджає водночас: експерименти зі штучного створення людини ні до чого хорошого не призведуть, лише наплодять чудовиськ та монстрів. Пізніше ідею підхопили та розвинули теж англійці Роберт Льюїс Стівенсон та Герберт Веллс. Перший у «Дивній історії доктора Джекіла та містера Гайда» показав, у що виливаються досліди людини над собою з бажання відділити світлий бік від темного. Другий послідовно моделював способи проведення та катастрофічні наслідки експериментів не лише над людьми, а й з живою природою в «Невидимці», «Острові доктора Моро», «Стравах богів» та інших романах.

Саме Веллс, волею долі, зіграв у радянських експериментах над людиною хай не першу, але і не останню роль. Фактично благословивши їх. Адже досліди Іллі Іванова втілювали в реальному житті те, що читачі Веллса вважали науковою фантастику — терміну «роман жахів» тоді ще не було.

Радянська влада розпочала не лише медичні досліди над окремими добровольцями, намагаючись перетворити мавп на повноцінних людей. Система, котра виникла внаслідок більшовицького перевороту глибокої осені 1917 року в Росії, почала один грандіозний та, як показав час, руйнівний політичний, соціальний, суспільний та культурний експеримент над мільйонами людей. Змінювалася, переважно — насильницьким шляхом, сама людська природа.

Так тривало три покоління. І в Києві на Майдан вийшли не лише ті, хто від радянського експерименту потерпів, а передусім — ті, кого він торкнувся непрямо. Зрозумівши, що повернення минулого, в якому вбивалася людська природа, в третьому тисячолітті, в центрі Східної Європи допустити не можна, глибокої осені 2013 року ці люди зібралися під сильною зливою в центрі Києва. З кожним днем тих, хто виступав проти продовження радянських експериментів над людьми, ставало все більше. Далі ви знаєте…

Але повернемося до витоків. Англійський письменник Герберт Веллс, станом на першу чверть ХХ століття — один із світових авторитетів, дружив із російським літератором, політичним та культурним діячем Максимом Горьким. Відомо, що Горький на початках не прийняв радянську владу в тому вигляді, в якому її втілював ідеолог більшовизму Володимир Ленін. Проте, за версією сучасного російського письменника та громадського діяча Дмитра Бикова, пізніше Горький поміняв думку. Бо його творчий метод — всякий раз шукати нову, ідеальну людину. Тому, щойно в Радянському Союзі заговорили про експерименти професора Іванова, він зацікавився. Й у цьому питанні думки Горького абсолютно збіглися з поглядами на радянську владу його доброго приятеля Веллса. Котрий на той час уже відвідав країну Рад і стежив через пресу за процесами в новій державі.

Ось так сталося, що два гуманісти майже одноголосно почали схвалювати все, що втілювали чи намагалися втілювати в життя радянські вожді. Серед іншого, саме Максим Горький, автор хрестоматійної «Пісні про Буревісника», став співцем перших у Радянському Союзу трудових, а по суті — концентраційних таборів. Адже там, за колючим дротом, мудра влада перевиховувала людей працею. Аби в результаті отримати новий соціальний тип — людиноодиницю. Сатирики Ілля Ільф та Євген Петров попервах навіть підсміювалися над цим терміном, навіть написали фейлетон. Пізніше стало ясно: це зовсім не смішно. Адже рахунок «людських одиниць» пішов на мільйони.

Трагічні наслідки ми вже бачимо. В тому числі — на Майдані та всюди, де громадяни, через каліцтва, біль кров та смерті, здираючи шкіру до живого м'яса, прощаються з радянським та пострадянським минулим.

Тому цей роман, котрий задумувався як ретро–детектив у популярних нині історичних реконструкціях, в процесі написання вилився у констатацію очевидного факту: всякі експерименти над людьми, хоч їх десятки, хоч мільйони, неприпустимі. Бо, незалежно від тривалості в часі, все одно виллються в жахливий фінал. Адже «Повний місяць» писався уривками — почавши вдень 19 січня 2014 року, на Водохреща, вже ввечері автор цих рядків закинув усе й був на вулиці Грушевського в Києві, де вже кілька годин тривали бойові дії.

Відтоді знаходити час та зосередитись ставало дедалі складніше. Зате під фінал твір, який за жанром — детективний трилер, ідеологічно оформився у неприйняття будь–якого насильства над людиною, хоч фізичного, хоч політичного, хоч психологічного. Сподіваюсь, ви це помітили, зрозуміли й пробачили мінімальний пафос деяких рядків або абзаців.

Задум виник значно раніше. Кілька років тому мене попросили терміново, за одну ніч, переписати чужий сценарій документального фільму, в якому окремим пунктом йшла розповідь про досліди Іллі Іванова. Так я вперше дізнався про це, вирішив — з цього можна зробити основу для роману.

Наступним поштовхом стали фільм Володимира Хотиненка «По той бік вовків» та незгасаюча цікавість українців темою вовкулаків та інших монстрів на кшталт чупакабри, котрі живуть у лісах та нападають на людей у невеличких селищах.

Затребуваність читачами творів із історичною основою теж зіграла свою роль. Вона ділить перше місце читацьких уподобань із українською готикою. Всі складові треба було використати й старанно перемішати, аби не переборщити з жодним інгредієнтом. Від вашої думки залежить, вдалося автору це чи ні.

Окрім згаданих вище джерел натхнення були ще джерела інформації. Це — книга Олега Шишкіна «Червоний Франкенштейн. Секретні експерименти Кремля», короткий зміст якої переповідає героям доктор Нещерет у будівлі напівзруйнованого об'єкту. Як жилося людям на окупованій німцями території, з описом устрою та функціонування