Читати книгу - "Янтарне скло"

нічого не було видно — бабка десь загубилася.

— Пане Скоресбі! — вигукнула Ліра. — Тут дуже темно… Що сталося?

— Я тут, — пролунав поруч із нею голос Лі. — Гадаю, це вибухнула бомба, але в нас вона не влучила.

— Бомба? — налякано перепитала Ліра. — Роджере, ти тут?

— Так, — прошепотів хлопчик. — Мене врятував містер Пері. Я вже падав, коли він підхопив мене.

— Подивіться ліворуч, — промовив дух Джона Пері. — Не рухайтеся та тримайтеся за камені.

Пил розсіювався, і стало світліше: повсюди з'явилося незвичайне, дуже слабке золотаве мерехтіння, ніби згори посипалася світна мряка. Серця дітей стиснув страх: вони побачили, куди летіли всі ці дрібнісінькі світлячки, водоспадом поринаючи вниз.

Це була величезна чорна порожнеча, схожа на стовп найглибшої темряви. Золоте світло злітало туди та згасало. Дітям було видно інший бік, але Віл навіть не докинув би до нього камінь. Праворуч від них у темряві піднімався кам'янистий висип, і було зрозуміло, що камені, з яких він складався, стоять на своїх місцях дуже ненадійно, загрожуючи обвалитися.

Діти та їхні супутники перебували на самому краю безодні, рухатися можна було лише вперед по схилу, по валунах, котрі, здавалося, можна зіштовхнути з місця найменшим дотиком.

Духи позаду них дедалі прибували, аби завмерти на місці, перелякано дивлячись у прірву. Вони юрбилися на схилі, надто нажахані, щоб рухатися далі. Вигляд провалля ніяк не вплинув лише на гарпій — вони кружляли над урвищем, оглядали його край, підбадьорювали духів, котрі ще не вийшли з тунелю.

Ліра обмацала алетіометр: здається, з ним було все гаразд. Опанувавши себе, вона озирнулася, побачила обличчя Роджера та промовила:

— Рушаймо далі! Ми всі живі, ніхто не постраждав, і тепер ми, принаймні, щось бачимо. У нас немає іншого шляху, окрім як обійти цю… — вона вказала рукою на безодню. — Тож нам слід іти далі. Присягаюся, ми з Вілом ітимемо вперед доти, доки в нас залишатиметься бодай крихітка сил. Отже, не варто лякатися, здаватися та відставати. Перекажи це іншим. Я не можу весь час озиратися, адже мені слід дивитися, куди я ступаю, тож вам залишається тільки довіритися нам та триматися за нами. Гаразд?

Маленький дух кивнув. У майже абсолютній тиші колона мертвих на чолі з двома дітьми та двома галівесп'янами вирушила по краю прірви. Скільки триватиме ця подорож, ані Віл, ані Ліра й гадки не мали, проте вони ні на хвилину не забували, наскільки небезпечним є їхнє становище. Темрява внизу була такою непроглядною, що, здавалося, вона тягне за собою зір, і коли діти ненароком заглядали туди, їх відразу охоплювало запаморочення. Тож вони по змозі не підводили очей, вглядаючись, куди поставити ногу наступного разу: чи на камінь, чи на виступ скелі, чи, може, на отой укіс із гравію. Але безодня надила та спокутувала їх, і час від часу вони не втримувались і зазирали в неї, аби відчути, як горлянку стискує жахлива нудота, а перед очима все починає плисти.

Час від часу ватажки колони озиралися, щоб побачити, що второваним ними шляхом рухається нескінченна шерега мертвих: матері притискували до грудей своїх немовлят, повільно шкутильгали літні батьки, маленькі діти трималися за сорочки та спідниці тих, хто йшов попереду, діти одного з Роджером віку, як правило, трималися стійко і пересувалися спритно… І всі духи йшли слідом за Вілом і Лірою назустріч, як вони сподівалися, безкрайому небу.

Але деяких дедалі більше охоплювали сумніви. Час від часу Віл із Лірою відчували, як їхніх сердець та нутрощів наче торкнулися холодні руки, та чули злісний шепіт:

«Де цей верхній світ? Скільки ще до нього?»

«Ми боїмося!»

«Нам не слід було йти сюди — принаймні, у світі мертвих у нас було трохи світла та хоч якась компанія, а тут набагато гірше!»

«Даремно ви прийшли до нашої країни! Вам слід було залишитися у своєму світі та почекати, доки ви не вмрете! Навіщо ви прийшли та непокоїте нас?»

«За яким правом ви нас кудись ведете? Ви ж лише діти! Хто наділив вас відповідними повноваженнями?»

Віл хотів було повернутися та докорити духам, однак Ліра Стиснула йому руку й сказала:

— Не треба, вони й так налякані та засмучені.

Але тут заговорила леді Салмакія. Її чіткий спокійний голос далеко рознісся в довколишній порожнечі:

— Друзі, сміливіше! Тримайтеся разом і не зупиняйтеся! Шлях наш важкий, але Ліра його знайде. Бадьоріше! Потерпіть, і ми виведемо вас звідси, не бійтеся!

Почувши це, Ліра сама відчула, як її сили відновилися — насправді цього й хотіла леді. Тож процесія знову вирушила в дорогу.

— Віле, — за декілька хвилин промовила Ліра, — ти чуєш шум вітру?

— Так, чую, — відповів хлопець, — але я не відчуваю його. А ще я можу сказати тобі дещо про цю діру під нами. Вона чимось схожа на вікна, що я їх прорізаю, в неї також € крайки. Ці крайки є особливими: одного разу відчувши їх, ти вже ні з чим їх не сплутаєш. Так от, я знаю, що там, де скеля обривається в темряву, розташований саме такий край. Але там, унизу, не просто ще один світ, схожий на всі інші, — він вирізняється. Мені це не подобається, і я хотів би зачинити цей прохід.

— Ти й сам зачиняв не всі вікна, котрі створював.

— Так, бо іноді в мене не було можливості це зробити. Проте я знаю, що їх завжди слід зачиняти — якщо цього не робити, станеться щось погане. А таке велике… — хлопець, не повертаючи голови, вказав рукою на провалину. — Щось тут не так, і я знаю, що має трапитися якась жахлива річ.

Неподалік від них відбувалася ще одна бесіда: шевальє Тіаліс тихо розмовляв із духами Лі Скоресбі та Джона Пері.

— Джоне, я правильно тебе зрозумів? — промовив Лі. — Ти кажеш, що нам не слід виходити до верхнього світу? Та кожна частинка мене аж тремтить, прагнучи знову приєднатися до решти живого всесвіту!

— Я відчуваю те саме, — відповів батько Віла. — Але я гадаю, що якби ті з нас, котрі в житті часто билися, погодилися почекати, ми могли б узяти участь у битві на боці лорда Ізраеля. І якщо ми оберемо для цього слушну мить, наш удар може стати вирішальним.

— Але ж ви духи! — не спромігся стримати свого скепсису Тіаліс. — Як ви можете битися?

— Ми неспроможні зашкодити живим істотам, це так. Однак армія Ізраеля битиметься також із іншими створіннями.

— Ти маєш на увазі тих примар? — здогадався Лі.

— Саме так. Вони нападають на деймонів, так? А наших деймонів