Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

147
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 93 94 95 ... 121
Перейти на сторінку:
горіла, але був невигідний тим, що, коли рівень води в річці піднімався, — а це з такою примхливою річкою, як Ельба, траплялось не тільки навесні, — частину підземних приміщень ратуші затоплювала вода, зокрема велику в’язничну камеру, звану Танталовою, бо ув’язнені там, стоячи в воді, мучились від спраги: адже вода була брудна й смердюча. І легко уявити собі та зрозуміти, як нестерпно страждав достойний, немолодий, багатий, а отже розпещений городянин пан бургомістр Ратценгофер, коли з волі шведського коменданта його кинули в цю клоаку, в темряву, між людей видимо божевільних, тоді як рідне, дороге йому місто пожирав вогонь. Йому було так нестерпно, що він волів упасти у воду, й покласти кінець мукам.

Петр полегшив страждання членів секти, мимовільним засновником якої він був: відчинивши двері Танталової темниці, дав людям змогу вигідніше розміститись на сухих приступках кам’яних сходів, які сам пролетів у карколомному падінні. В’язні могли перечекати, поки пожежа над їхніми головами згасне. Але саме коли вони бралися сходами вгору, голосно славлячи свого Вчителя, охоплену вогнем будівлю до підвалин струснув вибух. Склепіння над головами переляканих веритаріїв ошкірилось вогненною розколиною, з якої шугнули пекельні язики. То вибухнув пороховий погріб. Тогочасний гравер, відтворюючи загибель Магдебурга, вправно й тонко зобразив цю подію у вигляді стовпа з вогню й диму, над яким злітають безпорадні маленькі фігурки людей, підкинутих вибухом угору. Добре, хоч в оборонців міста, як зазначено, лишалось обмаль пороху. Але й так вибух спричинив настільки жахливі руйнування, що коли над головами розверзлася вогняна хлань, з якої лавиною ринув гарячий присок, з веритаріїв ураз ніби здмухнуло їхню штучно підтримувану хоробрість. За прикладом Медарда, що заверещав, ніби той присок сипонув йому просто на голову, вони завили зі страху й почали кусати, дряпати та штурхати один одного. Тільки Петр, звиклий до страхітливих критичних ситуацій, які навіть — коли можна вірити одному його давньому твердженню — на свій лад любив, не позбувся розуму й повівся, за звичкою, чудово. Притулившись до холодної стіни, щоб уберегтись від вогняного дощу, він щосили, перекривши гуркіт каміння, що валилося зі стін, і ревіння охоплених панікою веритаріїв, крикнув:

— У році дванадцять місяців!

Це його твердження, що своєю незаперечністю точно пасувало до рамок Всеправди, потонуло в гармидері, але Петр не здався й крикнув у ревище та стугін:

— Коні їдять овес!

— Коні їдять овес! — озвався поруч голос проповідника Медарда, який, збагнувши, що Петр бере повіддя в свої руки, переміг власний жах і поквапився підпрягтись:

— Мавпа має чотири руки!

— Мавпа має чотири руки! — відгукнулося кілька веритаріїв, що тислись на сходах віддалік.

А за якусь часину вже вся громада гідно й спокійно хором повторювала сентенції, які Петр, а за ним Медард виголошували і які поступово набували глибини й змісту:

— Ніщо не триває вічно!

— Кожен дощ і кожен снігопад колись скінчиться!

Пекельна розколина над головами веритаріїв з гуркотом розширювалась і довшала, але присок, що сипався звідти, дугою обминав урочистий хорал голосів, які вигукували те, що до певної грубої міри узгоджувалося з дійсністю і, висловлене вустами мислячих створінь, приборкувало їхній переляк. Склепіння хоча й розкололось, але не завалилось, отож ми не можемо виключити того, що обвал стримала саме Всеправда, до якої звертались веритарії.

Тим часом генерал Тіллі, цей вояк до самих кісток, нетерпляче дожидався, — і це треба записати на його користь, — що бургомістр Ратценгофер, про чию нещасливу долю він не знав, пришле парламентера з білим прапором і заявою про капітуляцію. Але час минав, а парламентера все не було, тож Тіллі, клацнувши пальцями, звелів сурмити на штурм. На той час гармати старого Магдебурга вже мовчали, місто боронилося лише тілами захисників, палаючи шаленим і на вигляд неприродно ясним полум’ям. Вогонь перескакував з вікон у вікна тих будинків, які ще не горіли, і жінки, пробігаючи вулицями в нестерпній жароті, кидали дітей у полум’яні руїни й самі гинули, привалені цеглою зі стін. Відчайдухи, що квапились померти, голіруч кидались на ворогів, які дерлись на прибережні укріплення, а ті, ще не втомлені смертельними жнивами, рубали, стріляли, кололи, трощили та душили їх, пробиваючи собі шлях туди, де ще не горіло і де було зосереджене все, що лишалося цінного в Магдебурзі, — до собору, в якому сховалися патриції. А там на цісарських вояків чекала невеличка — справді невеличка — несподіванка, бо бронзові двері собору були розчинені навстіж і в них стояла вродлива панна, вся в білому, на голові весільний завій з віночком. Граційним рухом простягаючи до зухвалих вояків обидві долоні, горою наповнені діамантами, смарагдами, перлами та рубінами, вона зверталась до них лагідним голосом:

— Вітаємо вас, відважні рятівники!

Навіщо була ця комедія й що вона означала? Неважко було вгадати: панна в білому зображувала собою дівчину з герба Магдебурга, про яку існувала легенда, ніби та дівчина охоронятиме своє рідне місто, поки не зречеться дівоцтва й не подасть руки женихові, щоб повести його до свого ложа. І це, за планами й надіями панства, яке ховалось у храмі, мало статися сьогодні. Краса й видима невинність панни, що вітає цісарських вояків, мала приборкати їхню дикість, а коштовності, які вона їм простягала, наче посаг, — наситити їхню жадобу за здобиччю, слова привітання, можливо, призначалися для вух самого Тіллі, бо були дібрані так, щоб розтопити крижаний панцер на його вояцькому серці. Та де в ту хвилину був Тіллі, на котрому з далеких пагорків, що панували над місцевістю, він затримався? Які сміливі стратегічні ходи саме придумував і зважував? А його солдати — що вони могли знати про давню, ще з поганських часів, легенду про Магдебург? Панна не встигла доказати свого привітання, як уже лежала в крові, замотана в свої завої, а солдати зчепилися в бійці за її перли та самоцвіти. В ту ж хвилину з глибини храму пролунав крик жаху, бо панове й дами, які дивились на все те в напруженому чеканні, зрозуміли: все скінчиться якнайгірше, для них нема рятунку. І справді: за десять-двадцять хвилин повбивано всіх, що сховалися під священним дахом собору; не пощадили ні старих, ні немовлят. Бо солдати боялися, щоб їх не

1 ... 93 94 95 ... 121
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прекрасна чаклунка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прекрасна чаклунка"