Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

саме того, на якого вказувала Мелана, виявилось непросто.

— Я не бачу, — визнала я трохи роздратовано.

— Другий стіл від нас, сидить чотирнадцятим від входу, обличчям до нас, — уточнила дівчина. Це роздратувало мене ще більше, але я постаралась це приховати. Хвилини за дві нарешті розгледіла Камерія. Він був старшим за мого вчителя і мав років шістдесят. І його борода та волосся до плечей вже були майже цілком сивими.

— Знайшла, — мовила радісно.

— Це важко, але ти маєш навчитися швидко знаходити свого вчителя серед усіх інших.

— А чому тут, — прикинула я на око, — чому… я думала, в Дарвенхарді навчається більше учнів.

— У цій залі — новобранці. Учні другого і третього року та їхні вчителі обідають в іншій. Було б надто тісно. Тут і без того забагато людей, бо ж новобранців супроводжують старші учні, як я тебе. Для цього доставили два столи.

— А є ще більша зала?

— Ні. Просто учнів після першого року зазвичай стає менше, — відповіла Мелана. Я поглянула на неї.

— Тобто? А що з ними стається?

— Різне. Хтось вмирає, когось виганяють… Хтось іде. Піти можна тільки на першому місяці навчання. Побачиш, багато хто не витримає. Тих, хто хоче піти пізніше, страчують за дезертирство, оскільки вони вже знають забагато. Але на самому початку… нікого не змушують тут навчатись.

— Що стається з тими, хто йде?

— Вертаються до своїх сімей.

— І підкорені також? — здивувалась я.

Мелана кивнула.

— Якщо ти не загинув дорогою до Дарвенхарду, і був з підкореного народу, тебе звільняють від служби сервуса. Можна вернутись додому. Це — величезна спокуса, але вона дається саме для того, щоб в цій школі залишились тільки ті, хто справді цього хоче і достойний.

— А чому підкореним взагалі дозволяють вступати до Дарвенхарду? Чому белати не проти?

Мелана якось дивно на мене поглянула і я прикусила язик.

— Про це тобі краще запитати у свого вчителя, Ханно. Не в учня.

— Ясно, — мовила я, хоч це і було неправдою.

Дарвенхард був справді величезним. А ще тут можна було виходити і гуляти островом, на якому височів замок. Він мав лишень один мур, крізь який можна було пройти двома брамами, перша з яких була з підйомним мостом, що вів на довгий кам’яний міст, яким усі й потрапляли до школи. І я зрозуміла причину цього після того, як ознайомилась із фортецею детальніше.

У замку мешкала десь тисяча дарвенхардців. Більшість з них була вчителями, проте їхня кількість щороку змінювалась — усе залежало від того, скільки учнів дійшло до школи дорогою, і скільки залишилось до кінця навчання. Ті дарвенхардці, які не мали учнів, складали собою осердя белатської армії. Вони й мешкали в Серці замку, як називали його тут, — п’яти великих вежах, з’єднаних між собою, найвищих на острові. Довкола Серця замку, відділеного величезним внутрішнім подвір’ям, яке радше нагадувало площу, вимощену каменем, була збудована інша частина замку, що й виконувала, в моєму розумінні, роль великого муру — вікна тут розташовувалися високо, стіни були крутими, каміння біля фундаменту зовні замку — гостре. Біля підніжжя деяких стін узагалі не було землі — тільки море. Зовнішня частина замку мала дванадцять веж, нижчих за ті, що складали Серце замку. В цій частині фортеці знаходились всі тренувальні зали, класи, бібліотеки Дарвенхарду, поштове крило, звідки відсилали за потребою голубів, господарські приміщення, конюшні і псарні, велика частина арсеналу школи та інше. Звідси було два виходи, якими могли користуватись і вчителі, і учні. Один з них вів до брами на міст. Інший, крізь великий сад, — до воріт, що вели на пристань. Попри всі мої уявлення, які я склала, дивлячись малою на похмурих небезпечних чужинців у чорному, Дарвенхард не був місцем, зануреним як не в тишу, то в крики болю, і більше нічого. Це була велика школа, в якій мешкало багато людей, яких треба було годувати. А ще ці люди вміли воювати не лише на суші, а й на морі.

До Дарвенхарду припливали кораблі з товарами та провіантом. Сушею їх майже ніколи не доставляли. Але навіть не Це здивувало мене найбільше — дарвенхардці мали неймовірної краси флот. Я ніколи не бачила до того кораблів, але час, проведений в цій школі, дозволив мені побачити безліч торгових суден, які пошарпало море і роки. Кораблі ж дарвенхардців були прекрасними. З чорними вітрилами та високими щоглами, менші за торговельні, вужчі та розраховані на те, аби долати море швидко і без зайвих зусиль. Я нарахувала двадцять таких вітрильників. На найвищій щоглі кожного розвівались два прапори. Вище був білий прапор з чорним колом, з якого проростали шипи, і яке нагадувало і сонце, і терня водночас. То був герб Циркути. На другому прапорі, червоному, був дарвенхардський знак — стилізована «Д», що нагадувала напнутий лук, з покладеною на тятиву стрілою.

На тих кораблях гребцями були злочинці з народів, яких називали в Циркуті підкореними. Метеї були одними з таких. Сотні засуджених чекали, коли будуть потрібними, в підземеллях Дарвенхарду. Це місце було не лише школою, а й в’язницею для рабів.

— Це — не найбільша частина флоту дарвенхардців, — розповідала Мелана. — Основні сили зосереджені в Белаті, центральній частині імперії. Адже столиця її також збудована на березі моря, проте іншого, не Південного, а Златоводного. Оскільки дарвенхардці — еліта армії, і не так їх вже й багато, то коли виникає термінова військова потреба і треба задіяти багато кораблів, вони пливуть на них разом із сервусами, оскільки кораблі тих повільніші. Буває, що ударна частина армії пересувається кораблями дарвенхардців, а решта наздоганяє сервуськими. Кораблі сервусів теж хороші, проте поступаються у швидкості та маневреності дарвенхардським.

Були запитання, які я не наважувалась ставити нікому. Наприклад, в якій частині Циркути ми знаходимось.

Як це не парадоксально, але ні в