Читати книгу - "Поїзд, що зник"

Це при тобі вчора червінці на долари міняли? Ану здими, бо посаджу за недонесення!

Пострах клієнтів зник вмить і не показувався до кінця нашої розмови.

- Сергію, я знаю, що ти щось знаєш, але не до кінця. Натомість я знаю все до кінця, але не спочатку.

- Беру!

- Розказую в стилі Хемінгуея: п’ять років тому, вечір, київське метро, два машиністи, сотня пасажирів. Все. Крапка. Через п’ять років - син помічника машиніста, один бородатий експерт чи до з ендеі чи то з кадебе, дика радість, київське метро, вечір, нещасний випадок. Кінець фільму.

Сергій добряче помовчав, потім сказав:

- Так от чому він мені не подзвонив… А до чого тут ти? Розслідуєш нещасний випадок?

- Ні, більше того, мені дали зрозуміти: якщо я за це візьмусь, то наступний нещасний випадок трапиться зі мною. Щось скажеш, чи може, ну його ік бісу? Життя дається людині лише один раз і прожити його треба. Навіть якщо часом не дуже хочеться.

- Якщо врахувати, що тут справді немає мікрофонів, Сирота, то розкажу. Не за Хемінгуеєм, а як для протоколу. Юнак підійшов до мене після лекції про НЛО і запитав: чи вірю я сам в те, що інопланетяни крадуть людей?

- А до речі, ти сам у все це віриш? Чи тільки заробляєш на шмат хліба?

- Сирота, не відволікайся. Записуй. На мою ствердну відповідь юнак запитав, чи правда, що часом вкрадені інопланетянами люди повертаються назад. Я відповів, що такі факти зафіксовано, але цих людей, як правило, спроваджують до божевільні.

- Сергію, а це що, правда?

- Не збивай, бо я сам зіб’юсь. Після цього хлопець поцікавився, чи було таке, щоб одразу зникало багато людей. Мені тут же спала на пам’ять “Марія Целеста”.

- А це що за австріячка така?

- Дуб ти, Сирота, хоч і з вищою філософською освітою. Це шхуна, яку знайшли колись, років зі сто тому, конкретно - в кінці 1872-го року. Про неї Конан Дойль писав… так от, її знайшли в Атлантичному океані, цілісіньку - з товаром у трюмі, особистими речами екіпажу і навіть якоюсь киплячою юшкою в камбузі. Але без жодної живої душі. За умов ідеальної погоди. Тоді це наробило багато шуму. Уявляєш - зникло безвісти аж десять чоловік. Не було жодної газети, яка би про це не написала. Ну, а потім, коли в Першу Світову війну люди пропадали десятками тисяч, а в Другу - мільйонами, то кого цікавили якихось семеро матросів, капітан, його дружина і маленька донька?

- Твоя правда, Сергію. У нас колись на лекціях в Університеті викладач не побоявся процитувати самого Гімлера: одна вбита людина - це трагедія, мільйон вбитих - це статистика. Але повернемося до хлопця.

- Будь ласка. Він був переконаний, що п’ять років тому о двадцять першій годині на перегоні між станцією метро “Жовтнева” і станцією “Нивки” зник поїзд метро з усіма пасажирами, машиністом і його помічником. Така собі анігіляція, товаришу інспектор карного розшуку.

- Сергію, я в містику не вірю не тому, що член партії, а тому, що від народження такий. Мені б чогось реальнішого. Ну, скажімо, відмовили гальма, занесло в тупик чи в депо, що там у них на “Святошин”? На швидкості сто двадцять влупило… у що влупило? В слона на рейках, порожній вагон… мало що. А оскільки в Радянському Союзі літаки не падають, а всі поїзди, включно з метро, рухаються згідно розкладу, то цю катастрофу зам’яли. Трупи прикопали, кров змили. Зі свідків узяли підписку.

- Сирота, ти пам’ятаєш, як приблизно тоді ж з мосту Патона автобус у Дніпро впав? Пізно ввечері, до речі, практично без свідків. Там теж секретили і підписки брали, і міліції нагнали - цікавих полохати. Так і що? Ще не встигли останнього втопленика витягти, як вже весь Київ гудів. Або ще - ставка Гітлера під Вінницею. Всіх будівельників-полонених розстріляли, німецьких спеців посадили в літак і підірвали в повітрі. І що? Розкопали інформацію. Тож - зник твій поїзд, Сирота, зник без трупів на рейках, крові на стінах, понівечених вагонів і тому подібних прибамбасів. З пункту “Ж” вийшов, до пункту “Н” не прибув.

- Сергію, не май мене за другокласника і на запитання “чому” не відповідай “тому, що перпендикуляр”. Де маєток, а де повінь, де ставка Гітлера, а де київське метро! І взагалі, у тебе є ще якась нормальна інформація крім розповідей хлопця, який шизонувся після втрати батька?

- А у мене нормальної - в твоєму розумінні - інформації не буває. Я, звичайно, намагався перевірити версію про “друге метро”, але ж ці, з Метрополітену, мовчать, як партизани. Хоча - є у них свої легенди. Скажімо, про троглодитів, про велетенських пацюків, про поїзд, що за стінкою йде…

- От про останнє, будь ласка, детальніше. Бо як я захочу про трогликів послухати, піду до спелеологів… а зараз мене цікавлять виключно поїзди. Вважай, що я на них зациклився.

- Та ну, дурниця. Класична професійна міфологія обхідників. Мовляв, як почуєш вночі в тунелі, що за стінкою поїзд іде, з того боку, де тунелю немає, кидай роботу, подавай заяву і переводься на поверхню. Інакше на контактну рейку наступиш, коли вона під напругою чи під колеса втрапиш.

Ця інформація, а головне, впевненість, з якою говорив Сергій, дещо зміцнила мої матеріалістичні переконання. Проте, закінчити розмову цього разу нам не довелося. Ми й не помітили, як надійшов час обідньої перерви, як усіх відвідувачів, крім нас, випроводили за двері і самі двері традиційно приперли шваброю. Ми опустилися на грішну землю лише тоді, коли брудна рука давно невмиваної прибиральниці поклала переді мною на