Читати книгу - "Айвенго (укр)"

раніше послужив конюхом. Я тебе з коня зняв, я ж з тебе і шолом зніму.

З цими словами він досить безцеремонно зняв шолом з голови Синього Лицаря, і перед очима глядачів постали сиві кучері й обличчя, яке Чорний Лицар аж ніяк не очікував побачити за таких обставин.

— Вальдемаре Фіц-Урсе! — вигукнув він здивовано. — Що могло спонукати людину твого звання і з твоєю доброю славою взятися за таку мерзенну справу?

— Річарде, — відповідав полонений лицар, звівши на нього погляд, — погано ж ти знаєшся на людях, якщо не відаєш, до чого можуть довести честолюбство і мстивість.

— Мстивість? — повторив Чорний Лицар. — Але я ніколи не кривдив тебе. За що ж ти мені мстишся?

— За мою дочку, Річарде, з якою ти не схотів одружитись. Хіба це не достатня образа для нормана такого ж знатного роду, як і твій?

— Твоя дочка? — запитав Чорний Лицар. — От дивний привід для ворожнечі, що дійшла до кривавої розправи! Відійдіть убік, панове, мені треба поговорити з ним сам на сам. Ну, Вальдемаре Фіц-Урсе, тепер говори самісіньку правду: зізнавайся, хто тебе підбив на цю зраду?

— Син твого батька, — відповідав Вальдемар. — Як бачиш, він карає тебе лише за те, що ти був непокірливим сином твого батька.

Очі Річарда блиснули обуренням, але кращі почуття перемогли в ньому гнів. Він провів рукою по чолі і з хвилину стояв, дивлячись в обличчя поваленому баронові.

— Ти не просиш пощади, Вольдемаре? — спитав король.

— Хто потрапив у лапи лева, той знає, що це було б даремно, — відповідав Фіц-Урс.

— Так бери її непрошену, — сказав Річард, — лев не їсть падла. Дарую тобі життя, але з тією умовою, що протягом трьох днів ти залишиш Англію, поїдеш ховати ганьбу у своєму норманському замку і ніколи не наважишся згадувати ім'я Джона Анжуйського у зв'язку з цим віроломним злочином. Якщо ти затримаєшся на англійській землі пізніше визначеного мною терміну, то помреш, а якщо хоч найменшим натяком кинеш тінь на честь мого дому, клянуся святим Георгієм, ти не втечеш від мене і навіть у церкві не врятуєшся! Я тебе повішу на вежі твого власного замку на поживу воронам… Локслі, я бачу, ваші йомени встигли вже переловити всіх коней, що розбіглись. Дайте одного коня цьому лицареві і відпустіть його з миром!

— Коли б я не думав, що чую голос, якому повинен коритися беззаперечно, — відповідав йомен, — я охоче послав би навздогін цьому негідникові стрілу, щоб позбавити його від тривалої подорожі.

— У тебе англійська душа, Локслі, — сказав Чорний Лицар, — і ти чуттям угадав, що зобов'язаний мені коритись. Я Річард Англійський!

При цих словах, вимовлених із величчю, що личила високому становищу і шляхетній вдачі Річарда Левине Серце, всі йомени схилили коліна, шанобливо висловили свої вірнопідданські почуття і попросили пробачення за свої провини.

— Підведіться, друзі мої, — милостиво мовив Річард, дивлячись на них зі звичною привітністю. Вираз його обличчя, яке ще пашіло від сильного напруження, уже нічим не нагадував про недавній запеклий бій. — Підведіться, друзі мої! Ви спокутували свої безчинства як у лісах, так і в чистому полі вірною службою, допомігши моїм нещасним підданим під стінами Торкілстона, а також і тим, що сьогодні вирятували з лиха вашого короля. Підведіться, мої васали, і будьте мені надалі добрими підданими. А ти, хоробрий Локслі…

— Не зовіть мене більше Локслі, государю, і дізнайтеся про те ім'я, яке стало загальновідомим і, можливо, досягло навіть і вашого королівського слуху… Я Робін Гуд із Шервудського лісу.

— Тобто король розбійників і ватажок добрих молодців? — скрикнув король. — Хто ж не знає твого імені! Воно прогриміло до самої Палестини! Але будь певен, мій славний розбійнику, жодна справа, учинена під час моєї відсутності у породжені нею непевні часи, не буде поставлена тобі в провину.

— Отже, правду каже прислів'я, — втрутився тут Вамба, трохи менш розв'язно, ніж звичайно:

— Коли кіт іде геть, миші гуляють.

— Як, Вамбо, і ти тут! — сказав Річард. — Я так давно не чув твого голосу, що думав — ти врятувався втечею.

— Це я-то врятувався втечею? Оце так! — сказав Вамба. — Коли ж це бачено, щоб дурість добровільно розсталася з доблестю? Ось лежить жертва мого меча — добрий сірий мерин. Як на мене, краще б він стояв тут цілий і здоровий, а на його місці валявся його хазяїн. Спочатку я трохи схибив, це так, бо строката куртка — не такий гарний захист від гострих списів, як сталевий панцир. Але хоч я і не весь час бився мечем, погодьтесь, що я перший просурмив збір.

— І дуже доречно, чесний Вамбо, — сказав король. — Я не забуду твоєї вірної послуги.

— Confiteor! Confiteor![81] — почувся смиренний голос поблизу короля. — Ох, інша латина уся з голови геть вилетіла! Але я сам спокутую свій смертний гріх і прошу тільки, аби простилися мені мої гріхи, перш ніж мене поведуть на страту!

Річард озирнувся і побачив веселого пустельника, котрий, стоячи навколішках, перебирав чотки, а кийок його, що добряче попрацював під час недавньої бійки, лежав на траві поруч із ним. Він робив такі гримаси, які, на його думку, мали виражати найглибший жаль. Однак усі ці ознаки найщирішого каяття не вселяли особливої довіри, бо на обличчі пустельника проглядало сильне бажання розреготатися, а очі його весело блищали.

— А ти чому зажурився, найвідважніший ченче? — спитав Річард. — Боїшся, що твій єпископ