Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

на якомусь ящику, та маленького круглого дзеркала, в яке ліхтар дивився, наче в монітор. Крім того, в темряві горіли три тонкі свічки.

Арсен обхопив себе руками за плечі. Було страшенно холодно. Шкіра на животі стягалася, висихаючи.

— Де мій одяг?

— На, — Толік кинув йому речі, загорнуті в куртку. Арсен розклав їх тут же, на столі. Очі звикли до напівмороку. Підвал був невеликий: чийсь порожній погріб? Заміський будинок?

— А Максим, — сказав Арсен навздогад, — знає цього Івана?

Просте питання подіяло несподівано.

— Ідіот! — Анін голос раптом зірвався на вереск. — Максим… Максим — термінал! І таких терміналів тисячі по цілому світі… Ми гадки не маємо, що воно таке — воно… А ти йому служив! Ти на нього працював!

Вона жбурнула об стіну те, що було в неї в руці; Арсен побачив, що це миша, звичайна миша з одрізаним штекером.

— Ти теж, — він так здивувався, що навіть страх трохи відступив. — Ти теж на нього працювала, ти…

— Ідіот, — сказала Аня цього разу тихо й безнадійно. — Ми з Толіком… Тобто спершу я, а потім Толік… ми впровадилися. Щоб підірвати його зсередини.

— Ого, — сказав Арсен.

У купі свого одягу він відшукав шкарпетки. Уважно розглянув одну, помітив намічену дірку напроти великого пальця. Сьогодні вранці він зняв їх з батареї, чисті, свіжі… Це мама вивісила вчора, після прання…

Мама. Дім. Він спробував згадати запах на кухні. І не зміг: бачилася тільки картинка на екрані монітора.

— Так краще для тебе, — проникливо сказала Аня. — Зрозуміти, що ти помилявся, коли працював на це… на нього. Ніхто тебе не каратиме. Всі зрозуміють.

— А хто мене посміє карати? — він зціпив зуби. — Я не знаю твого Івана, але Максим — ще той перець, і не тільки в мережі. Ти знаєш, наприклад, що таке «імовірнісний черв’як»?

— Я знаю, — глухо сказала Аня. — Я з самого початку знала, з чим ми тягаємось. А ти — ти знав, що воно маніпулює всім світом?

— Ну…

— Ти знав, що воно робить ігри з людей? І не тільки… воно робить блоґи з людей, воно робить з нас програми, воно нас запускає, і ми радісно йому служимо… Ти все це знав?!

— Знав, — зізнався Арсен. — То й що?

Толік й Аня перезирнулися.

— Цифровий, — глухо сказав Толік. — Повний відморозок.

— У нього є моя резервна копія, — сказав Арсен, підбадьорюючись з кожним словом. — І що мені загрожує? Що ви можете мені зробити? — він квапливо натягав шкарпетки на холодні, мов крига, ступні. — Макс перезапише резервний файл. І все.

«Це ж безсмертя», — подумалося відсторонено, без усякої радості.

— Ми можемо тебе, е-е, — погрозливо почав Толік. І сам же себе обірвав: — Ми влетіли, Анько, це все, пипець, я тобі казав… Догралися…

— Стривай, — Аня сіла на якийсь ящик і знову встала. — Стривай… Арсене, давай поговоримо. Ми давно знайомі, і… ми ніколи раніше не говорили, — вона всміхнулася з ноткою улесливості.

Арсен натягнув майку й сорочку. Натяг джинси, пірнув у светр, мов у трубу. Одразу ж нап’яв вітровку й накинув каптур.

— А кепка моя де?

— Там залишилася валятися, — глухо зізналася Аня. — На просіці… Зараза. Іван лаятиметься.

— Та хто такий цей ваш Іван?!

— Системний адміністратор, — Аня подивилась йому у вічі. — У широкому сенсі.

— Теж не людина?

— Людина! Тільки він геній. Він придумав орхідею, як антивірус. Універсальний захист.

— То це він тебе розписав! — Арсена раптом осяяло. — І живіт, і цицьки! «Я сумую, Іване. Я дуже сумую…» Тепер зрозуміло, чого ти так сумувала!

Толік ривком устав, за два кроки підійшов і з розмаху вдарив його в лице так, що Арсен трохи не перекинувся зі стола.

— Перестань! — верескнула Аня.

— Ти питав, що ми тобі зробимо? — глухо пророкотав Толік. — Що ми тобі зробимо?!

Аня зависла на ньому й відтягла вбік. Захитались вогники свічок, похитнувся ліхтарик. Здригнулася пляма світла на стіні.

Арсен голосно втяг соплі й кров. Провів язиком по зубах: цілі.

— Арсене, — Анін голос тремтів, видно було, що вона тримається з останніх сил. — Воно щось робить. З усіма. З нашими близькими. З людьми. Спершу це було непомітно: іграшки, плітки, чутки. Потім одна дивність, інша… Воно перебудовує людство. Ти міг цього не знати, не помічати, тобі, зрештою, всього чотирнадцять років…

— Мені вже давно п’ятнадцять, — різко сказав Арсен. — Він… Максим сказав, що хоче людству добра, і «Піноккіо» підтвердив, що це правда.

— А хто тобі дав «Піноккіо»? — раптом гаркнув Толік. — Що таке «добро»? Га?

Засичала свічка. Наче в середньовічному підвалі, подумав Арсен, але без страху — з роздратуванням.

— Ти знаєш, хто ти? — пошепки запитала Аня. — Ти вірус. Ти ж вірус! Ти засіяв для нього всі ці ігри… Усі, хто ходить у мережу, одержують часточку тебе. Усі, хто дивиться телевізор. Усі, хто користується навіть мобілкою! Все на мотузочках, а він маніпулює, Арсене, складає свій пазл…

Арсен моргнув.

Пазл. Головоломка. Картинки на моніторі Максимового ноутбука.

— Дурня, — проказав він, відчуваючи, як дедалі холодніше стає в підвалі.

— Правда, — крізь зуби процідив Толік.

— Я хотіла по-доброму з тобою домовитися, — шепотіла Аня. — Ти непоганий хлопець… був.

— І як би ти зі мною домовилася? — Арсен сам здивувався, як низько й грубо звучить його голос.

— Це була Іванова ідея…

— Це моя ідея, — раптом знову роздратувався Толік. — Твій Іван, зрозуміло, геній, але це придумав я.

— Добре… Добре…

Стало тихо. Потріскував ґнотик. Аня помітно нервувалася: той, кого вона чекала, давно мав би з’явитися.

— То що ви від мене хотіли? —