Читати книгу - "Precedent UA — 2015"

Основні тези:

«Посадові особи, при ухваленні рішення про звільнення або утримання під вартою особи, зобов’язані розглянути альтернативні заходи забезпечення його явки в суд. Більш того, це положення не тільки декларує право на «судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення до суду», але й встановлює, що «звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в суд» (§ 38)

«Суд повторює, що відповідно до статті 5 § 4 заарештована або затримана особа має право вимагати розгляду судом процесуальних і матеріальних умов, які істотні для «законності» позбавлення його волі у значенні статті 5 § 1. Це означає, що компетентний суд повинен розглянути не тільки дотримання процесуальних вимог, викладених у національному законодавстві, а й обґрунтованість підозр, що викликали арешт, а також легітимність мети арешту та подальшого утримання під вартою» (§ 47)

«Стаття 5 § 4 передбачає, що питання «про законність утримання під вартою має бути розглянуте невідкладно». Існують два аспекти даної вимоги: по-перше, можливість правового розгляду повинна бути надана незабаром після укладення особи під варту і, при необхідності, через розумні проміжки часу після цього. По-друге, розгляд має бути проведено без невиправданої затримки» (§ 48)

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–91726

Переклад рішення ЄСПЛ (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1237637192

Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:

Немає застосування даного рішення судами.

Фактичні обставини справи: 30 жовтня 1998 року заявника затримали за підозрою у вчиненні вбивств Є. та Д… Заявник зізнався, що вистріл у Д. був самозахистом. Наступного для слідчий провів відтворення обставин та обстановки події. Заявник просив надати адвоката, але йому було відмовлено. Прокурор міста Єнакієво 2 листопада прийняв рішення про взяття заявника під варту на підставі того, що він підозрювався у вчиненні тяжкого злочину та міг втекти. Заявникові призначили захисника 4 листопада 1998 року. Тримання під вартою декілька разів продовжувалося прокурорами: до 3 місяців 21 грудня, до 5 місяців 25 січня 1999 року, до 6 місяців 25 березня — без зазначення будь-яких причин. Заявник постав перед Апеляційним судом Донецької області по цій кримінальній справі 15 липня 1999 року, того ж дня суд продовжив тримання його під вартою, прийнявши рішення залишити без змін визначений раніше запобіжний захід. Без зазначення причин цей суд 1 березня 2001 року продовжив тримання заявника під вартою. У вересні 2001 року голова суду відповів заявникові у відповідь на його скаргу щодо ненадання йому побачень із членами сім’ї, що він зможе побачити їх після розгляду справи по суті. Справа була повернута на додаткове досудове розслідування 21 січня 2002 року, продовживши тримання його під вартою знову без зазначення на те причин. Прокуратура оскаржила це рішення суду в частині повернення справи. Верховний Суд України 14 березня 2002 року скасував рішення суду від 21 січня та направив справу на новий судовий розгляд. І вкотре суд продовжив без зазначення причин його тримання під вартою 15 квітня 2002 року. Декілька разів його справа переносилася через хворобу різних суддів. 24 вересня 2002 року заявника було визнано винуватим у вчиненні вбивств з хуліганських мотивів та призначено покарання у вигляді 15 років позбавлення волі. Після винесення вироку заявникові дозволили побачення із матір’ю та дружиною. Верховний Суд України 2 жовтня 2003 року залишив вирок в силі. 29 жовтня 2004 року та 8 вересня 2005 року заявникові відповіли з Верховного Суду України про відсутність підстав для перегляду вищеназваного вироку.

Суд встановив, що тримання заявника під вартою тривало три роки та і одинадцять місяців; підставами, вказаними у першочерговій постанові про взяття під варту були серйозні обвинувачення проти заявника та ризик його втечі; з часом судді та прокурори не вказали ніяких підстав для утримування заявника під вартою, а лише зазначали, що обрана раніше міра була правильною; національні органи не розглядали альтернативних триманню під вартою мір запобіжного характеру; процедури розгляду в справі заявника були занадто тривалими; суддя в справі заявника просто вказав, що він не може побачитися з членами сім’ї після розгляду справи по суті, не вказавши причин чому це є неможливим до того, тому можна говорити, що втручання в його право «на повагу до сімейного життя» не було «у відповідності до закону»; справа заявника не була розглянута в розумний строк.

Представник заявника в Суді: адвокат Андрій Крістенко.

Суд визнав порушення статті 5 § 3, статті 6 § 1, статті 8, статті 13 Конвенції

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: статті 162, 236–3, 263, 273, 274, 345 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, статті 165, 165–2 Кримінально-процесуального кодексу України 2001 року, стаття 12 Закону України «Про попереднє ув’язнення».

Основні тези:

«Суд нагадує, що питання про те, питання про розумність термін утримання під вартою не може оцінюватися inabstracto. Воно повинне бути оцінене відповідно до обставин кожної справи із зазначенням національними органами підстав та належним чином задокументованих фактів, зазначених заявником у своїх клопотаннях про звільнення. Тривале утримання під вартою може бути виправданим в кожному випадку, якщо існують конкретні вказівки на реальні суспільні інтереси, які, незважаючи на презумпцію невинуватості, переважують правило поваги особистої свободи» (§ 50)

«Суд відмічає, що тримання заявника під вартою тривало три роки і майже одинадцять місяців. Він відмічає, що підставами, вказаними у першій постанові, були серйозні обвинувачення проти заявника та ризик його втечі. Згодом, прокурори та судді не вказували ніяких підстав для тримання заявника під вартою, просто відзначаючи, що обрана міра запобіжного заходу була правильна…» (§ 51)

«Питання про розумність термін утримання під вартою