Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга друга"

собі, як зреагують вони, коли, не дай боже, довідаються про те, що установку Цур-Гаєра ще не налагоджено, що алмазів ще нема й вони не скоро будуть. Подумав і відчув, як з глибини душі піднімається злість проти них. Ну, коли вже так, коли назад дороги нема, нехай слухають.

— Панове! Ми запросили вас, щоб в атмосфері доброзичливості відсвяткувати утворення нової фірми. Я не буду повторювати того, що написано в розісланих вам проспектах. Скажу одне: ми знаємо спосіб виготовлення алмазів з графіту та інших матеріалів, які в достатній кількості мають вуглець. Сьогодні, коли національна німецька промисловість підводиться з руїн, синтетичні алмази потрібні, як ніколи. Всякі зусилля видаються нам патріотичними, коли вони спрямовані до розвитку економіки нової німецької федерації. Тож сподіваємось, що ви, панове, ви, в чиїх руках зосереджені зараз рушійні сили нашого відродження, підтримаєте молоде підприємство і радо приймете нас із моїм компаньйоном Гуго фон Глевіцом до свого товариства, допоможете твердо стати на ноги. Дозвольте підняти цей келих за наше повне взаєморозуміння!

Гості дружно випили.

— А зараз кілька слів скаже директор-розпорядник нової фірми!

— Шановне товариство, дами і панове, — почав Гуго. — Ще Лавуазье, Теннант і Деві встановили, що алмази й графіт мають один і той же хімічний склад: чистий вуглець. В історії науки було багато сміливців, котрі пробували змагатися з природою. Всі вони виходили з того факту, що коли у вакуумі нагрівати алмаз до тисячі п'ятисот градусів, він перетворюється на графіт. Ми йдемо зворотним шляхом. Від дешевого графіту до коштовних алмазів. Не буду зловживати вашим терпінням, панове, і дозволю собі запросити вас спуститись зі мною у нижні поверхи замку. Там ви побачите експериментальну установку для синтезу алмазів. Її буде показано в дії. Як мовиться, краще один раз побачити, аніж сто разів почути. Однак прошу мати на увазі: на запитання про технологію цього процесу відповідати не будемо. Наперед просимо пробачення — секрет фірми!

Гуго чарівно усміхнувся присутнім і жестом запросив усіх іти за ним. Гості загомоніли й разом посунули в широко розчинені двері. Хорст теж вийшов до вестибюля. Його наздогнала Юта.

— Хорсті, тут Гізела, — неголосно сказала вона і поспішила сходами на перший поверх.

— Тільки її не вистачало! — вирвалось у Хорста. Він озирнувся, чи ніхто не почув його слів. Але всі були охоплені бажанням швидше дістатись до зали, де під важким склепінням низької стелі стояла установка, зроблена за кресленнями самого Цур-Гаєра.

Коли гості оточили установку, Гуго, як справжній артист, підняв руку вгору. Запала тиша. Тільки глухо гуло під ногами.

— Шановні гості! — голосно промовив Гуго. — З вашого дозволу я передам до рук його величності герцога оцей пенал з гранулами графіту. Хто хоче пересвідчитись, що це саме графіт, а не якась інша речовина, звертайтесь, прошу, до пана державного експерта доктора Вагнера. Йому я теж передаю пенал… Щоб ні в кого не виникло ніяких сумнівів, третю заготовку я даю шановному міністрові господарства геру Ерхарду. До камери ми можемо заправити графіт з будь-якого з цих пеналів. — На ваш вибір, панов!

«Господи, він поводиться як фокусник з цирку, — подумав Хорст і відчув, що червоніє від сорому. Проте, видно, Гуго таки краще за нього знав психологію шановної публіки — вона сприймала його гру як належне. Огрядні пани мало не лізли на плечі один одному, аби на власні очі пересвідчитись, що все тут без обману. Герцог і міністр покрутили в руках пенали, але висловлюватись не поспішали, чекали, що скаже державний експерт. А той витримав належну паузу і, коли всі повернули до нього голови, авторитетно промовив:

— Графіт, панове…

— А в мене? — подав свій пенал великий герцог.

— І у вас теж… Поза всяким сумнівом. Усі три заготовки — чистісінький графіт.

Вагнер передав заготовки операторові.

— Перемішайте гранули, Антоніо, — Гуго підійшов до столика, вийняв з кишені чистого носовичка і витер руки. — Та що це з вами, любий Антоніо? Хіба можна так хвилюватися? Дайте я сам…

Він узявся перемішувати в тиглі графіт. Гості напружено стежили за кожним його рухом. Потім Гуго власноручно заправив тигель до камери.

Поволі опустилась масивна металева заслонка, яка герметично закрила внутрішню камеру. Продзвенів дзвоник, і над дошкою приладів спалахнув зелений вогник.

— Хвилину уваги, панове! — Гуго підійшов до поручня, за яким стояли Хорст, великий герцог, Ерхард, Штюпнагель і Вагнер. — Поки відбувається таїнство перетворення графіту в алмаз, я дозволю собі нагадати вам, вельмишановні панове, що ще 1880 року Ханней отримав штучні алмази, які нині зберігаються в Британському музеї. Технологія його дослідів була на диво простою. Ханней знав, що вуглець перетворюється в алмаз за рахунок ущільнення кристалічної структури молекул, а тому виготовив вісімдесят схожих на гарматні стволи труб, заправив до кожної труби суміш з парафіну, гасу, кісткового масла і літію і нагрівав кожну з труб протягом чотирнадцяти годин. Труби розлітались, як фугаси. З вісімдесяти лишилось три, і саме в них були отримані ті одинадцять невеличких кристаликів, які можна побачити сьогодні на стенді Британського музею. Потім для дослідників настала смуга невдач. Згодом добути тверді кристали зумів Муассан. Його сучасники тривалий час вважали їх алмазами, однак то були карбіди. Невдача спіткала і Чарлза Парсонса. Ні потужні преси, ні найрізноманітніші сполуки вуглецевих речовин не допомогли йому отримати алмази. Фальшивими виявились і штучні алмази нашого співвітчизника Карабачека, який виставляв свої «здобутки» в музеї Гарвардського коледжу. Англійські фізики з допомогою рентгенівських установок дослідили алмази, добуті штучним способом. Всі вони виявилися фальшивими, окрім кристалів Ханнея, хоч тиск у його трубах не перевищував двохсот атмосфер. Цю загадку довго не могли розгадати, але ми… — Гуго витримав паузу і повернувся до оператора, над головою якого вже світилось яскраве табло з написом: «Увага!» — Ми розгадали її! Лише кілька секунд відділяють вас від історичного моменту! — В очах Гуго знову заблищали мефістофельські вогники. Він пружною ходою обійшов установку. Повернув якийсь важілець на дошці приладів, поглянув на годинник.

Ці кілька секунд видалися присутнім вічністю. Напруження досягло свого апогею. Хорст стояв ні живий ні