Читати книгу - "Меч і хрест"

і пройшовши всього один квартал, де за рогом, на Великій Житомирській, розташувалася київська Бібліотека мистецтв.

«До речі, гарна ідея, – зауважила вона мимохідь. – Досить подивитися на цю Емілію – «не Катю» і зрозуміти, яке відношення має вона до Каті й Катя до неї».

– Будьте люб’язні, – Врубель нелюб’язно вказав їй на двері.

Марійка підібралася. Залишалися тільки два шляхи – йти геть. Або улюбленим способом Дарини – просто напролом!

– Даремно ви відмовляєте мені, – мовила повагом вона, насупившись. – Ви ж не хочете, щоб я розповіла все…

Марійка зам’ялася, роздумуючи, кого назвати: конкретного Прахова чи абстрактного Володимира Федоровича?

Але художник вирішив це питання за неї.

– Києвицькому! – зробився він зелений обличчям. – О Господи, я пропав! Чого ви хочете? Грошей? У мене зараз є! Я віддам вам усе, – сполохався Врубель. – Усе, що завгодно, тільки…

– Я лиш попросила вас показати мені картину. І все! – присоромлено пояснила Марійка.

Їй знову стало його жаль – так жаль, що вона мимохіть закусила губу: «Бідолашний, бідолашний!» Він зацьковано і нерозуміюче поглянув на неї і в якомусь затупленому відчаї зірвав завісу з полотна, і тут же з’ясувалося, що шантаж був не вартий свічок – навіть із мистецтвознавчої точки зору. Бо з полотна на неї поглянуло грубе, написане однією сірою олійною фарбою, відразливе, з великим ротом і товстоносе обличчя, у якому без зусиль вгадувався образ знаменитого врубелівського «Демона», який іще не оформився, був невмілий, але вже народжений із пітьми.

Але те, що першого, знищеного згодом, «Демона» Врубель написав тут, у Києві, Марійка знала й без того.

– Схожий, – приголомшено сказала вона.

– Схожий?! – припадочно затрясся художник. – Хіба такий уже схожий? О-о! Ні!

– Про що ви?

Марійка хотіла сказати лише, що він цілком схожий на того, що висів у Третьяковці, – в синіх штанях, із м’ясистим носом, смаглявим і гранітним ротом та сльозою на щоці. Тільки цей був злий і гострий, із чорними, як вовчі ягоди, очима без дна…

Але Михайлів крик несподівано оголив інше приховане почуття: цей перший «Демон» справді був схожий на когось зі знайомих, недавніх, можливо, навіть близьких.

Вона спохмурніла, намагаючись згадати. Але він заторсав її.

– Поясніть негайно! Хто ви така? Чому запитуєте все це? Вас прислав Києвицький? Чого він домагається? Навіщо мучить мене? – застогнав Врубель. – Між нами з Емілією нічого не було. Ніколи. Ви самі чули. З нашої розмови цілкомз розуміло…

Його лихоманило від страху, чоло стало страдницьким і вологим. Художник пустив очі під лоба, з силою смикнув комір оксамитового камзола і, часто, переривчасто дихаючи, почав бездумно розстібати сорочку. І Марійка побачила, що його білясті груди покреслені свідомими й довгими, глибокими ножовими порізами.

– Михайле Олександровичу! – застогнала бідолашна шантажистка йому в тон. – Я без лихого наміру! Я не знаю ніякого Києвицького! Мене прислав Володимир Федорович. Я хотіла сказати, що він схожий… Він схожий на «Демона» Лермонтова! – знайшлася вона, та відразу зрозуміла, що знахідка ця була не з кращих.

– Як ви зрозуміли, що це Демон? – одержимо прошепотів Врубель, здається, переляканий іще дужче.

Марійка стиснула губи, намагаючись зрозуміти, що вона може і чи може взагалі відповісти на це запитання. І не придумала нічого.

– Я читала нещодавно поему пана Лермонтова. І мені здалося… Пробачте! Просто цікаво було дізнатися, чого так злякалася ця пані, – повторила вона, виправдовуючись. – Я піду, мабуть. І не турбуйтеся, Христа ради, я нікому нічого не скажу! – утішливо додала вона, розуміючи, що через її немічну погрозу він, можливо, мучитиметься ще багато місяців і днів, боячись, що поставив під загрозу честь заміжньої жінки. – Я це так сказала, від образи… Не гнівайтеся на мене.

– Так ви… Ви не знайомі з Києвицьким? – повернувся до тями він.

Марійка заперечно захитала головою й позадкувала до дверей – у своє ХХI століття, навіщось накидаючи на волосся шаль із нитяних мережив, абсолютно непотрібну за межами XIX.

– Стривайте, – зупинив він її. – Благаю, Надіє Володимирівно! Я хочу зрозуміти! Ви своєрідна людина. На секунду мені привиділося, що саме у вас мій порятунок. Я так виразно, так чітко це усвідомив.. І ось зараз ви знову так дивно на мене подивилися, саме тим самим поглядом, ніби ви знаєте про мене все і співчуваєте моїм мукам, яких я і сам іще, можливо, не знаю. Такий погляд і мав бути у Спасительки.

Чи давно ви овдовіли? – запитав він із несподівано пекучим інтересом.

– Давно, – невизначено махнула вона рукою, винувато опускаючи «той самий погляд» у підлогу. – Мені пора додому. Пробачте.

– А хто ваші батьки? Де ви живете? – Марійка відчула, що він заганяє її в кут.

– Я сирота. З міщан. Але я порядна жінка! – випалила вона разом усі відомі їй штампи.

– Даремно ви відмовилися від грошей, – потеплів він.

– Я не можу прийняти плату, не зароблену чесною працею, – з пафосом згадала Марійка штамп № 4.

– Можливо, ви хочете…

«…їсти», – вгадала вона слово, що не прозвучало, по тому, як він помітно сконфузився, очевидно, злякавшись принизити її цим запитанням, і схвильовано виправився:

– Можливо, ви дозволите мені запросити вас? Без усяких двозначностей. Поговорити про Лермонтова. Ви були коли-небудь у Семадені, на Хрещатику?

– Ні, – чесно призналася вона. – І гадаю, що ніколи там не буду.

Подумки Марійка вже стояла на вулиці – вже бігла Володимирською додому, на Яр Вал, хмурячи брови і вишукуючи в коморі пам’яті те саме схоже обличчя, відчуваючи: саме в нім, що так налякало професоршу Прахову, і таїться головний знак цієї, вже залишеної позаду години.

– Я запрошую вас! – рішуче мовив Михайло Олександрович. – Зробіть мені честь. Ні, будьте великодушні – мені просто необхідно виговоритися зараз перед кимось. А вам я повірив одразу. Зараз. Раптом! Як своїй сестрі. У мене є звідна сестра Нюта. Я розповім вам про неї. Їдьмо,