Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

і знову опустилася на стілець, непомітно витираючи очі кінчиком хустки.

Не втручаючись, у розмову, вона дивилася у вікно і. видно, думала про щось своє. Та, коли зайшла мова про картини, вона якось пожвавішала і стала прислухатися.

— Ні, я все-таки думаю, що пошукати їх треба, — сказав Морозов. — Якщо, відступаючи, вони в поспіху не встигли їх вивезти, то заховати як слід тим більше не встигли. Засунули на ходу в якийсь старий сарай або на горище, там вони й лежать. А ми не знаємо…

— Чи не думаєте ви, — раптом обізвалась Шухова, — що в цій справі можуть трохи допомогти мої старші діти? Вони в місті кожен куточок знають.

— А дійсно! — усміхнувся Стременний. — Діти в такій справі — найкращі помічники. Було б мені тринадцять-чотирнадцять років, я вважав би за щастя брати участь у такій справі!

Морозов кивнув головою:

— Ще б пак! Для кожного хлопчика це велика честь, але краще таких доручень їм не давати. Ще десь наскочать на міну.

— Що ви! — сказала Клавдія Федорівна. — Ці хлопчики багато пережили. Двоє з них були в партизанському загоні. Що таке міни, їм добре відомо. І все-таки я їм самим таку справу не довірю. Нехай з людьми поговорять, розпитають — і вистачить з них…

— Хіба так, — погодився Морозов. — А я ось що надумав, товаришу Стременний: чи не оголосити нам, що міськрада просить кожного, хто може повідомити що-небудь про місцезнаходження картин, негайно сигналізувати. І взагалі, оскільки картини в місті, допомогти, в міру можливості, їх розшукати.

Стременний на секунду задумався.

— Це добре! Я переконаний — люди відгукнуться… — Він обернувся до Шухової: — А як на вашу думку, Клавдіє Федорівно?..

— Звичайно, кожен зробить усе, що в його силах, — сказала вона. — Ну, вже пора. — Вона встала. — Їхати, то їхати… Товаришу підполковник, а коли ви думаєте прислати нам дрова?

— Сьогодні ж, — відповів Стременний.

— Тільки не дуже пізно, якщо можна. Бо ми ж самі з дітьми складатимемо.

— Слухаю, товаришу начальник, — прислати не дуже пізно, — усміхаючись, відповів Стременний і простягнув руку Морозову: — На все добре, Сергію Пилиповичу. А ви ще не збираєтеся зробити маленьку перерву? А то поїдемо в штаб, пообідаємо.

Морозов рішуче похитав головою:

— Ні, видно, сьогодні не обідатиму. Бачили, скільки там людей чекає?

— То так вам і до ночі доведеться тут сидіти.

— Що ж, і посиджу, — Морозов зітхнув. — Час воєнний. Оперативність потрібна.

— Бач, який став! — Стременний примружив очі.

Морозов усміхнувся:

— Добре, добре, без натяків, товаришу підполковник. Іди собі, обідай і не спокушай мене… А от знайти людину, яка знає про укріпрайон, не втрачаю надії… Кожного питаю. Але поки що, — він розвів руками, — нікого немає. Просто біда!

Шухова і Стременний вийшли з кабінету, і туди зайшла чергова відвідувачка — висока сива жінка, яка розповідала в коридорі, що в неї зник син.

Розділ сорок третій
РОЗШУКИ ПОЧИНАЮТЬСЯ

У перший же день визволення міста Клавдія Федорівна стала організовувати дитячий будинок. Вона домовилася з Морозовим, що тимчасово забере особняк, в якому жив бургомістр Блінов, — гарний двоповерховий дім, недавно капітально відремонтований. Бургомістр, очевидно, збирався оселитися в ньому надовго і не шкодував коштів.

Хлопчиків розмістили на нижньому поверсі, а дівчаток — на верхньому. Клавдія Федорівна влаштувалася у невеликій кімнаті під сходами, яка одночасно стала і канцелярією дитячого будинку.

У підвалі і сараї Шухова з дітьми виявили великі запаси трофейних продуктів. Їх повинно було вистачити до того часу, коли налагодиться організоване постачання.

Повернувшися з міськради, Клавдія Федорівна скинула хустку, ватник і пішла до себе в кімнату. Вона була дуже заклопотана. Треба було роздобути сокири, пилки, подумати, кого з дітей можна призначити пиляти і рубати дрова. Довго роздумувати не було часу. Побачивши Майю Шубіну, вона покликала її і звеліла швидко розшукати Миколку Охотникова і ще кількох хлопчиків. Майя зразу ж побігла у двір.

Незабаром в кімнаті Клавдії Федорівни зібралися всі старші вихованці. Вони слухали її з серйозними і заклопотаними обличчями.

— То ми підемо, Клавдіє Федорівно, — сказав Сашко Зубавін, високий білявий хлопчина в окулярах. Він був дуже короткозорий, і, коли хоч на хвилину знімав окуляри, обличчя його ставало розгубленим і навіть зляканим. — То ми підемо, попросимо у солдатів сокири і пилки. Я думаю, дадуть.

— Дадуть, звичайно. Скажіть, що це я прошу і що завтра ми все повернемо.

Хлопці встали і гуртом рушили до дверей.

— А ви, Миколко і Вітю, зачекайте, — зупинила їх Клавдія Федорівна. — З вами у мене окрема розмова.

Вона щільно причинила двері і сіла біля стола. На обличчі її з'явився добре знайомий хлопцям вираз настороженості і внутрішнього напруження. Вони одразу зрозуміли, що розмова буде серйозна.

— Ну, от що, хлопчики, — сказала вона, звівши докупи брови, — вам є важливе завдання. — Тільки-но вона мовила таке знайоме, таке хвилююче слово «завдання», у Миколки й Віті радісно заблищали очі.

— Що треба робити? — запитав Миколка.

— Не поспішай!.. Так от. Сьогодні мені повідомили в міській Раді, що німці пограбували музей. Хотіли вивезти найкращі картини, але не встигли. Картини десь тут, у місті.

— І їх треба знайти? — швидко запитав Миколка.

— Ні, Миколко, — суворо глянула на нього Клавдія Федорівна. — не шукати, а тільки походити по квартирах і розпитати людей. Може, що-небудь дізнаєтесь про картини.

— Тільки це! — розчаровано сказав Миколка.

— Це не мало, — заперечила Клавдія Федорівна. — Самі знаєте, як важливо натрапити на слід. Але, хлопчики, будьте обережні. В місті ще багато не знешкоджених мін. Старайтеся по снігу не ходити…

Розділ сорок четвертий