Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

і не спита: «Що ти зробив,

щоб вольнов стала людськість в пута скута?»

 

Щасливець! Ох, кому не уділив

приязний жереб сього щастя й знати,

хто й ніч одну спокійно не проснив,

 

той щастя се й не здужає поняти!

Так сирота, що сам з життям в війні

зріс змалку, не пійме, що́ люба мати.

 

Не дав приязний жереб і мені

такого щастя; людське горе всюди

окружує і гонить мя,- і в сні

 

воно ляга скалою ми на груди.

І як у сльотавий осінній день

лиш де-де сонце прозирне крізь груди

 

важких хмар: не розвеселить, лишень

ще дужчий сум розсипле над землею

і знов втоне, і дарма ждеш: чень-чень

 

знов вирне, сірих хмар прорве кирею,-

так рідко радість в серці ми гостить,

а сум царить над думкою моєю.

 

Нічо пожару того не втишить,

котрим, здаєсь, вся кров моя згорає,

котрий і в сні не хоче мя лишить.

 

На небо наче хмара набігає,

то рвесь, то тягнесь, мов туман степо́м,

вік молодий передо мнов минає.

 

Вітця лице люблячеє мельком

проноситься, поміж людьми чужими

важке дитинство - непривітний сон.

 

Приви́дливії радощі дитини

і непривидливії сльози, й біль,

і праця, й бідність, і самотність з ними.

 

Знов сонця блиск - чуття, що по важкій

думок роботі правда відкриваєсь,

луч щастя в далі блискає хмарній.

 

І знов тьма - серце в болю знов стискаєсь,

за правду мука, пута і тюрма,

і згірдний шепіт людський розлягаєсь…

 

Знов лучем сонця золотиться тьма,-

се Фрузине лице, її се око

глядить на мене, розкіш в нім німа,

 

чуття сердечне світиться глибоко.

Нова будучність в погляді її

мені світає; весело, широко

 

грудь віддиха; всі злоті сни мої

стають, мов дійсність, і в вінок чудовий

сплітаються в однім тім злотім сні.

 

Но втім нараз, мов сум нале́тів новий,

велика тінь понуро налягла

на той пресвітлий образ криштальовий.

 

Надію серця мого підтяла,

немов коса пахучий цвіт, неждано

та тінь - се товпки солі тінь була.

 

Мов велет-ніч, що з сходом сонця рано

лягає в дебрі, щоби день проснить,

а вечором встає наново прямо,-

 

так товпка ся передо мнов в ту мить

понуро стала, мов собов хотіла

всю жизнь мою, надії всі затьмить.

 

Ціла її подоба затремтіла,

і чув я добре, що се не мертва

сіль, що в курній хатині бовваніла,

 

що се істота сильная, жива,

налита людським потом і сльозами,

що й мої долі в собі часть скрива.

 

І’д ній такими я озвавсь словами:

«Чи ще ж мені блукання не доси́ть?

Ще ж мало я непевними стежками

 

нашлявся даром? Чи ж не закінчить

мою недолю й ся любов сердечна,

що в серце ми розкішно шевелить?

 

Зачим же ти, понура, безсердечна,

стаєш між моєв долею а мнов,

щоб туга знов мя гризла безконечна?

 

Зачим нагадувать мені, яков

лягло над нею плямою страшною

уродження? Якими батько йшов

 

стежками і провиною якою

значив своєї жизні кождий слід?

Зачим ти все те ставиш предо мною?

 

Чи вна ж тут винна? Чи пишни́й той цвіт,

що зріс на грязі, мусить в грязь вернути,

не видавши хороший, чистий плід?

 

Ні, ні! Не може се, не може бути,

щоб кривда людська і на ній лягла,

щоб і її прокляття не минути!

 

Пред нею тане суть моя ціла́!

Я вирву ї із омуту страшного!

Вона моя, навік буде́ моя!..»

 

Но пок я те казав, до серця мого,

здавалось, добиралася уже

тінь сумніву, роздвоєння важкого.

 

«Ну що ж,- гадав я,- сли сей цвіт росте

на кривді людській, кормлений відмалу

накраденим добром? 36 Не наситись чуже!»

 

І темно, страшно, холодно ми стало,

і жар любові в серці погасав,

і луч надії блід і мерк помалу.

 

Втім з пітьми той голос ся озвав:

«Вір серцю свому, вір в добро на світі,

хоть би-сь добро і в грязі напіткав!

 

Скоріш добро хоронять горем биті,

нещасні серця, діти-сироти,

ніж викохані в шовку, оксамиті!»

 

«О, так, я вірю й вічно вірити

буду,- сказав я,- в доброту її,

в красу душі, крім тіла красоти!

 

Но страшно лиш подумати мені

о тій вині, котрій вона не винна,

а все ж причасна - о вітця вині!»

 

«Завчасно судиш! Думка тя невпинна

рве поза ме́ту. Без знання судить -

таж се не суд, лиш забавка дитинна!»

 

«Досить я знаю, більше ніж досить!» -

сказав я гірко. «Ні, нічо не знаєш,-

чи ж з повістю життя ся враз кінчить?

 

Тепер ти ворогом мене вважаєш,-

[но я - та от послухай ти мою

оповість]

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

 

 

 

ОЛЬГА

 

Поема

 

 

 

ПІСНЯ ПЕРША

 

ВІЧЕ

 

 

Життя - пожар. Спершу димиться, тліє,-

Мутний, понурий початок його,-