Читати книгу - "Заборонене кохання:ти будеш моєю, Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська"

Розділ 88.

Через якийсь час у двері постукали й в кімнату увійшла та сама Мері.  Мовчки поставила переді мною склянку з водою і якісь пігулки, після чого, не видавши ні слова, пішла. А я стояла і не знала, що мені робити.  Прийняти таблетки, заспокоїтися і, можливо, заснути або чекати, себе накручувати, але все ж залишатися бадьорою. Якийсь час я вирішила чекати.  Чекати не знаючи чого і навіть не маючи ні найменшого уявлення про те, коли з'являться якісь новини.  

  

Минуло вже кілька годин з того моменту, як Тео поїхав, але новин від нього ніяких не було. І я навіть боялася дзвонити йому, боялася цікавитися тим, як просуваються справи. Боялася почути те, що мене остаточно зламає.  

  

Але водночас незнання вбивало.  Я брала в руки телефон і, щоб хоч якось відчути в собі мінімальний контроль над ситуацією, почала набирати номер Томаса.  Я за цю добу, здається, вивчила його напам'ять. Ось тільки хлопець трубку не брав.  Ігнорував мої дзвінки, а потім і зовсім вимкнув телефон.    

Коли монотонним голосом дівчина повідомила, що абонент недоступний, я сіла на ліжко й обхопила голову руками.  Намагалася, стримувала себе, але все-таки розревілася як повна дурепа. Ревіла і вже сама не розуміла чому.  Чи то від переживань за сестру, чи то від неможливості терпіти все те, що відбувалося в моєму житті, чи то оплакувала свої відносини, які не проіснували й доби.  

  

Плакала і злилася.  В душі буря розросталася, при чому таким колообігом, що, здається, поєднуючи в собі співчуття, розуміння і любов.  Залишалася лише лють, яку з часом я перестала контролювати.  Їй потрібно було дати вихід.  І я дала.  Інакше задихнутися могла від ненависті й неприязні. Скочила з ліжка і притягнула подушки.  Щосили кидала їх об стіни, але після того, як зрозуміла, що мені не допомагало, почала роздирати їх руками.  Мені цього не вистачило.  Злість не пройшла.  Її було стільки, що мене буквально розривало зсередини. І я трощила все навколо.  Породжуючи хаос навколо, я намагалася заспокоїти те, що творилося всередині.  Не могла зупинитися.  Інакше здавалося, що я сходила з розуму.  

  

Коли ламати було вже нічого, я, беззвучно заридала, притулилася спиною до стіни та повільно з'їхала на підлогу.  Сиділа і дивилася так в одну точку, поки не стали німіти ноги від одноманітної пози й боліти спина. Видихалася.  Емоцій не залишилося.  Як і раніше не було і спокою.  Єдине, чого я домоглася тим, що повністю спотворила кімнату, так це того, що не зійшла з розуму.  Мабуть. Чи все ж таки зійшла?  

  

Довго стояла в центрі кімнати й мені було абсолютно все одно на те, як вона виглядала.  Стояла і не рухалася.  А потім пішла в самий кут.  Підняла кілька таблеток заспокійливого, що валялися там на підлозі, і проковтнула без води.  Лягла на голий подертий матрац і закрила очі.  Чекала, коли заспокоюся, коли настане тиша, пустота і байдужість. Чекала, коли знесилена змогла б заснути.  

  

Заснула.  

  

Прокинулася я сама.  Ніхто мене не розбудив і це налякало мене ще більше.  Невідомо скільки я проспала, а за цей час так нічого і не вирішилося.  

  

Я повільно встала з ліжка і, обережно переступаючи з ноги на ногу, обходячи розкидані й зламані речі, які валялися на підлозі, пройшла до вікна. На вулиці чулися якісь жваві голоси та в повітрі ширяв ажіотаж.  Щось відбувалося, але зрозуміти, що саме, поки було неможливо.  

  

Відчуваючи слабкість у всьому тілі, я відкрила двері кімнати й спустилася на перший поверх. У всьому будинку горіло світло і десь в гулі всіх голосів, які заповнювали кімнати, я почула голос Тео. Він приїхав.  Але з якими новинами?  

  

- Де Саванна?  - Я кинулася до нього з усіх ніг, не звертаючи увагу на людей навколо.  

  

- Вона ... - в пів оберту промовив Тео, округляючи очі, коли я почала трясти його за руки, - ... тут.  - Як тут?  Після цих слів я завмерла.  Мені здалося, що я не все розчула.  Або мене просто підводила вже власна свідомість. 

 

 - Як вона?  - Я боялася навіть повернутися, щоб розглянути все навколо.  Якщо вона була в цій кімнаті, то я просто боялася її побачити.  

 

- Вона жива, - спокійно промовив чоловік, дивлячись мені прямо в очі, - з нею все добре.  Її там ніхто не чіпав. Її відвели в гостьову кімнату і дали заспокійливе.  

  

- Чому ти мені нічого не сказав?  - Я майже кричала.  Від полегшення і від злості одночасно.  

  

- Твій телефон не працював.  Я намагався додзвонитися, - немов виправдовуючись мовив Тео, але я вже не слухала, розвернулася і щодуху побігла на другий поверх, - а прислуга сказала, що ти спиш.  Я не хотів тебе турбувати. - Не хотів він мене турбувати ... Я місця собі не знаходила, а він турбувати мене побоявся.  Чим?  Звісткою, що з моєю сестрою все в порядку?  Що вона вдома ціла і неушкоджена? Я розуміла, що повинна бути йому вдячна, але крім цього я відчувала до цієї людини ще й роздратування.  

  

Коли я вбігла вгору по драбині, то зупинилася біля дверей, не наважуючись зайти всередину.  Збиралася з силами.  Збиралася з емоціями.  Довго підбирала потрібні слова і все одно не мала уявлення, що скажу.  

  

Я так нічого і не сказала.  Зайшла в кімнату, а вона все так само спала.  Лягла поруч і обняла.  Вона була тут, була поруч зі мною.  Тепер я точно знала, що було головним у моєму житті, а що було другорядним. Головною була Сав, а всі інші - ні. Нікого більше у своєму житті я бачити не хотіла.  Томаса через зраду, а Тео через те, що я його, як виявилося, ніколи й не любила, а після всього, що сталося, він би мені нагадував про цей жахливий день. Противно стало до скрипу зубів.  Бридко.  Від себе.  Від таких думок.  Але, на жаль, нічого я з цим вдіяти не могла. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍