Читати книгу - "Солдати гріху, Анджей Зем'янський"

– Так працюють служби, – посміхнувся він їй. – Безособово.

– А я хотіла б зловити, як Шерлок Холмс, когось конкретного, кого я впізнала і за ким слідкувала... – розсміялася Еля. – Тепер я також розумію, як двадцять років тому ти хотів якось дістати для себе міномет і без спішки постріляти по віллі керівника тієї хімічної фірми.

Марчін притягнув її до себе й обійняв.

– Я теж хотів би вирішити справу, як шериф, дмухнути в дуло кольта й піти на захід сонця.

– Наразі ж ми знайшли своїх коней.

Потоцька відчепила велосипед від перил мосту. Барський сів на свого "коня". На широкій велосипедній доріжці, використовуючи кривизну прольоту, можна було досягти дуже високої швидкості. Витратити її вони могли, мабуть, між деревами, бо стежка почала петляти й відходити від дороги.

– Макабра вдома забрав у тебе все за списком? – гукнув Барський до Потоцької, яка швидко від'їжджала.

– Я думаю – так. А чому ти питаєш?

– Ми повинні зробити все це ідеально. Заради Майхржака…

Знову накрапав дрібний дощик, тому, замість звичайної куртки з капюшоном, Барський вдягнув спеціальну рибальську куртку. Капюшон став більшим, а для кращого маскування до екіпіровки він прибавив підсаку з великою сіткою. У неділю вранці на вузьких вулицях людей не було. У цьому багатому садибному маєтку на Кржиках не було багато ревних, практикуючих католиків, які б бігли до церкви.

Барський повільно наближався до вілли Антчака. Він ще більше натягнув капюшон на голову й глянув на годинник. Чверть на десяту. Ідеально. У цей час господар повинен снідати в задній частині будинку, як зазвичай. Він зупинився перед хвірткою в огорожі і торкнувся кнопки з цифрою один.

– Так? – одразу пролунав голос.

– Марчін Барський до пана Антчака. Я не займу багато часу.

Він чудово знав, що за ним уважно стежать камери. А точніше, за його капюшоном. Нічого іншого він і не очікував. До того ж, довго чекати не довелося, ворота відчинилися майже відразу. Двоє охоронців надзвичайно ретельно обшукали його. Спочатку з електронним датчиком. Даремно, у нього навіть ключів від машини не було. Потім була "ручна" перевірка. Треба визнати, що обидва володіли навичками професійних масажистів. І були однаково сміливими.

Вищий охоронець повів його до саду, де, як і очікувалося, Антчак сидів за столом під великою білою парасолькою. Барський, звичайно, знав його по фотографіях. Середнього зросту, повний, з обличчям передчасно постарілого і знудженого чиновника. Він думав, що зможе побачити щось більше "наживо". Як же. Він лише помітив, що в Антчака дуже сльозяться очі. "Банальність зла", – нагадав він цитату з книги Ханни Арендт[54]. Яка чудова фраза. Банальність зла.

– І що? – пробурмотів він. – Знову нам не вдалося.

Краєм ока він помітив, що охоронець, який привів його сюди, стоїть за десяток–другий кроків від нього, біля стіни. Він дивився на все навколо, але розмови не чув.

– З чим ми не впоралися? – запитав Антчак.

– Ну... Ми намагаємося вбити один одного двадцять років, і лажа. Нічого з цього. Нікому не вдається, тому що обидва роблять жахливу дурницю.

Тепер чоловік зрозумів, що Барський не прийшов з якоюсь конкретною пропозицією мирової угоди чи чогось подібного. Думаю, він змирився з цією ідеєю з самого початку.

– Що? Ви уклали угоду з копами, і весь квартал оточений? – насмішкувато запитав він. – Не такі, як ти, пробували. На мене ні у кого нічого немає, друже.

– Так. Завжди гинуть лише пішаки.

– Вся ваша поліція і прокуратура вміють гарно танцювати і співати, – іронізував Анчак.

– Сумніваюся, що хтось із них міг би це.

– То що?…

Барський знизав плечима.

– Ну... пора закінчувати наші змагання, – тихо сказав він. – Тільки не думай, що це заради Майхржака чи всіх цих людей. Це лише між нами, друже.

Антчак глянув, чи охоронець був достатньо близько і чи дивиться він в їх бік.

– І що? Голими руками? – запитав він заспокоєно. – Що це взагалі має бути? Помста, кара…

– Ліквідація. – Барський натиснув носком стопи на крихітний передавач, поміщений у черевик. Катапульта, точно встановлена ​​за допомогою GPS, випустила свій снаряд згідно з розрахунками. Йому навіть не довелося використовувати підсаку. "Тетешку" він схопив на підльоті. Налаштовано було добре, навіть не боляче. Зброя була вже заряджена, тож він одразу вистрілив Антчаку в живіт з невеликої відстані. Тільки щоб той не втік.

Він розвернувся, націлився, тримаючи пістолет обома руками, і вистрілив у охоронця, грубо цілячись у тіло. З відстані півтора десятка кроків куля вдарила того в грудну клітку. Охоронець був у бронежилеті, але у Барського були чеські набої, призначені саме для їх пробивання. Коли він підійшов до лежачого, міг вже й не стріляти, але зробив це ледь не впритул. Він волів не залишати живих свідків. До стіни він припав буквально за секунду до того, як з дверей вітальні вискочив другий охоронець з пістолетом у руках. Помилка з підручника. Але де знайти в Польщі професійних охоронців? Ну, ви збираєте різних хуліганів, ветеранів якихось війн, які воювали на кінцях світу, щоб хоча б переконатися, що це люди, які можуть дивитися смерті в очі. Але звикання до смерті не має нічого спільного з вишколом, який дозволяє усувати помилки. Барський приставив ствол йому до скроні й натиснув на курок. Його рясно забризкала кров. Що поробиш. А на ньому була водонепроникна рибальська куртка.

За спостереженнями Макабри вночі в будинку більше нікого бути не повинно. Тож Марчін повільно повернувся до Антчака, що лежав за столом. У постраждалого були закриті очі.

– Ліквідація, – повторив Барський, ще двічі вистріливши в голову.

Дощ перестав падати, зробилося задушливо. Вілла була оточена густим рядом дерев, так що ззовні було неможливо побачити, що відбувається всередині. Однак, коли Барський вийшов на вулицю, він так і не побачив нікого. Може, людей налякав звук пострілів? Він знизав плечима. Поліція буде лаятися. Але що вона зможе зробити? Зрештою, він був ідеальним вбивцею. Людиною, якої не існує.

Отець Вебер сидів у своєму кабінеті боком до телевізора. Він не дивився на екран, де репортери перекрикували один одного, все на дуже високому "до". "Бандитська війна", "Бійня у Вроцлаві", "Більше стрілянини, ніж у Магдаленці"[55] – написи на жовтій смузі внизу екрана бігли все швидше.