Читати книгу - "Тринадцята казка"

і що я сама піду до батьків хлопця. Садівник відмахнувся від мене, наче кажучи, що це не його справа і що я вільна чинити на свій розсуд (що я неодмінно і зроблю). Упевнена, він знає того хлопця, тож я просто шокована його відмовою допомогти мені виконати свій обов’язок. Видно, що ставати на заваді добрій справі — не в його характері; просто колись він, мабуть, теж починав своє навчання ще дитиною, тому вважає, що нічого поганого у цьому немає. Ох, і повільно ж відмирають у провінції такі відсталі погляди!

* * *

Читання щоденника захопило мене цілком і повністю. Нерозбірливість літер змушувала мене читати повільно, ламаючи голову над загадками, використовувати увесь свій досвід, знання та уяву для того, щоб зробити видимими слова-привиди; однак ці перепони не могли мене стримати. Навпаки, розмиті і вицвілі поля, особливо важкі для прочитання місця і змазані слова наче самі просилися якомога швидше їх розшифрувати; їхній живий і пульсуючий зміст прагнув якнайшвидше вийти назовні.

І поки я отак захоплено читала, в іншій, незайнятій частині мого мозку поволі визрівало рішення. І коли поїзд прибув на станцію, де мені треба було зробити пересадку, я з легким подивом пересвідчилася, що мої плани змінилися. Я все-таки не поїду додому. Я поїду до Енджелфілду.

Приміський поїзд до Бенбері був напхом напханий людьми, що їхали додому на Різдво; сидіти було ні´де, а стоячи я ніколи не читаю. При кожному посмику поїзда, при кожному поштовху пасажирів, що стояли поруч, я відчувала, як прямокутник щоденника Естер втискається в мої груди. Я встигла прочитати лише половину. Решта почекає.

Що ж трапилося з тобою, Естер? Куди ж ти поділася?

Руйнування минулого

Крізь вікно я побачила, що кухня порожня, а коли повернулася до фасаду будинку і постукала у двері, то мені ніхто не відповів.

Може, він кудись поїхав? О цій порі року майже всі кудись від’їжджають. Але вони їдуть здебільшого до своїх родин; а куди поїде Аврелій, у якого родини немає? Тож, напевне, він десь тут.

Нарешті до мене дійшло: та він же, либонь, розвозить торти для різдвяних вечірок! Бо чим іще може займатися постачальник провізії у переддень Різдва? Треба було мені приїхати сюди пізніше. Я засунула у поштову скриньку вітальну картку і вирушила через ліс до зруйнованого маєтку.

Було холодно; достатньо холодно, щоб чекати снігу. Під черевиками земля була мерзла, як камінь, а побіліле небо загрожувало хуртовиною. Я йшла енергійним кроком. Навіть трохи зігрілася від швидкої ходьби, тим паче що попередньо закутала обличчя теплим шарфом аж до самого носа.

На галявині я зупинилася. Там, на будівельному майданчику, панувало якесь незвичне пожвавлення. Я невдоволено насупилася. Що б це могло означати?.. Фотоапарат висів у мене на шиї, під пальтом. Коли я розстебнула ґудзики, під одіж заповз неприємний холод. Скориставшись об’єктивом-далекоміром, я почала спостерігати. На під’їзній доріжці виднівся поліцейський автомобіль. Уся будівельна машинерія стояла нерухомо — роботи було зупинено. Самі будівельники зібралися неподалік ріденькою купкою. Вони, мабуть, не працювали вже досить давно, бо час від часу ляскали в долоні і притупцьовували, намагаючись зігрітися. Дехто з них поклав каску на землю, дехто начепив через ремінець на руку. Ось один чоловік дав другому закурити. Будівельники зрідка перемовлялися короткими фразами, але розмови як такої не було. Я спробувала прочитати вирази їхніх похмурих облич. Що вони означали? Утому? Стурбованість? Зацікавлене очікування? Чоловіки стояли спиною до майданчика, а лицем до мене і мого фотоапарата, але час від часу хтось із них обертався, щоб поглянути через плече на те, що відбувалося позаду.

А позаду на частиною майданчика було розбито білий тент. Будинок уже знесли, але за розташуванням каретного сараю, церкви та за напрямком гравійної доріжки я здогадалася, що тент поставили на тому місці, де колись була бібліотека. Поряд із тентом стояв якийсь будівельник, а біля нього, напевно, виконроб. Вони розмовляли з двома чоловіками: один з них був у костюмі і пальті, а другий — у поліцейській формі. Говорив виконроб — швидко, час від часу то схвально киваючи, то заперечливо хитаючи головою; але коли чоловік у пальті поставив запитання, то звернувся він не до виконроба, а до його підлеглого; коли ж той почав відповідати, то решта троє уважно його слухали.

Схоже, той чоловік зовсім не зважав на холод. Говорив короткими фразами, а коли робив довгі паузи, явно щось пригадуючи, то решта теж мовчали, терпляче очікуючи продовження. У якусь мить будівельник вказав на екскаватор і зімітував рукою, як той вгризається в землю своїм зубатим ковшем. Нарешті чоловік знизав плечима, насупився і провів рукою перед очима, наче відганяючи від себе якийсь неприємний образ, що виник у його уяві.

Ось піднялися відкидні двері тенту, звідти вийшов ще один, п’ятий, чоловік і приєднався до групи. Вони про щось недовго і серйозно радилися, а потім виконроб пішов до групи своїх підлеглих і переговорив з ними. Ті схвально закивали головами, немовби заздалегідь очікували саме такого висновку, а потім забрали каски й термоси і вирушили до своїх автомобілів, припаркованих біля брами. Полісмен у формі зайняв позицію біля тенту спиною до входу, а його колега у пальті запросив будівельника та його начальника до поліцейського автомобіля.

Я повільно опустила фотокамеру, але все одно не зводила очей з білого тенту. Я вже колись була на тому місці. Мені пригадалася пустка занапащеної бібліотеки. Обвалені полиці, балки, що попадали на підлогу… А ще мені пригадався той несподіваний страх, що пронизав мене, коли я перечепилася об шматок обгорілої деревини.

Мабуть, у тій кімнаті знайшли труп, похований під обгорілими книжками, за труну якому служила книжкова шафа. І понад півстоліття цю могилу надійно приховували від очей балки, що впали додолу.

Естер? Ця здогадка міцно засіла в моїй голові. Я довго шукала людину — і ось, здається, її знайшла. Логічний висновок був неминучим.

Однак Естер поїхала за рік до пожежі, чи не так? Навіщо ж вона повернулася? І тут мене вразила думка, простота якої змусила мене повірити у її правдивість: а що, коли Естер взагалі нікуди не від’їжджала?..

Коли я вийшла на край лісу, то побачила двох білявих малюків, що безутішно плелися під’їзною доріжкою. На ходу вони похитувалися і спотикалися: важка будівельна машинерія залишила на землі звивисті, застиглі від морозу шрами, а дітлахи не дивилися собі під ноги. Та й ніколи їм було дивитися, бо вони тільки й знали, що оглядалися через плече на