Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

Розділ 27

На жаль, хоч кімнату контролю та управління знайти вдалося досить швидко, без інструкцій розібратися в тому, як вся ця система працює, відразу не вийшло. Десятки моніторів, пультів, системних блоків, датчиків, які займали більшу частину приміщення, рясніли індикаторами, перемикачами... під деякими були написи, але більшість позначалося лише умовними знаками, зрозумілими тільки фахівця.

Але фахівці, на щастя, теж знайшлися. Дві дівчини і сивий чоловік. Перекидаючись короткими фразами незрозумілою для тих, хто не в темі, мові, вони щось то включали, то вимикали, скрупульозно заносячи результати в товстий зошит. І на запитання: «Скільки часу їм знадобиться, щоб розібратися з усім господарством?» — лише дружно знизували плечима. Після чого сивий постукав по наручному годиннику і оголосив, що тепер на дві хвилини довше, ніж планувалося і демонстративно відвернувся. Мовляв, питати ще про щось нема рації. Зроблять – самі скажуть.

Оскільки йти з бази я планував уранці, вирішили вечерю поєднати з дружніми посиденьками. Хто знає, коли ще побачитися доведеться. А новин у всіх набралося за минулі дні вагон і причеп. Влаштувалися в колишньому кабінеті Алтая. Там і стіл був більш пристосований для застілля, і зелена пальма надавала затишної, майже домашньої атмосфери. А що тиждень тому тут валялися трупи, та врізав дуба господар кабінету, то хто про це зараз згадує? Було і минуло…

Отримавши контроль над районом, Возген насамперед відкрив другий вхід у притулок. Той, що в гаражах. Він був і ближче, і зручніше. Не сходами ж із в'юками за спиною дертися. До того ж у гаражі виявилася відносно справна вантажівка. Механік і пара інженерів, що знайшлися серед жителів району, почаклували над ним кілька днів, і проблема перевезення вантажів на найближчий час вирішилася. Принаймні поки вистачить запасів палива. А воно у складі теж було. Двадцять двохсотлітрових бочок.

Але найголовніше, переставши залежати від подачок Хантерів у вигляді продуктових талонів, люди помітно ожили. Вічно тьмяні, змарнілі від недоїдання і виснаження обличчя почали наливатися рум'янцем. В очах з'явився блиск, люди все частіше посміхалися, жартували, сміялися. А разом із цим усіх охопила якась гарячкова жага до діяльності. Люди, ніби отямилися від довговічної сплячки і знову набули смаку до життя та праці.

Практично ніхто не сидів склавши руки. Район буквально захлеснула епідемія ремонтів. Люди прийшли до тями, озирнулися і жахнулися тому, в яких умовах вони живуть. З ранку до вечора в усіх будинках стукали молотки, вищали пили... пахло свіжим вапном, фарбою. Добре, що запаси її теж були виявлені в одному зі складів, і якщо до фасадів руки ще не добралися, то всередині будинку змінилися до невпізнання. Втім, зовнішній вигляд також покращав. Більше не було наскрізних дір у парадних — скрізь навішані, свіжопофарбовані двері. А у вікна вставлені шибки або закрито листами пластику чи фанери. Єдине, що псувало загальний вигляд — зруйновані верхні поверхи. Але, тут жителі були безсилі. Без важкої будівельної техніки такий ремонт неможливий.

Коли Возген запропонував з метою безпеки огородити район барикадами, на своєрідний «суботник» вийшли всі — як то кажуть: і молоді, і старі. І працювали радісно, весело. З вогником…

— Ось такі справи, друже… А все завдяки тобі… — Возген вкотре почав мені дякувати. — Ти не уявляєш, що зробив. Цей склад...

— От ти й сам зізнався, — відмахнувся я. — Вся справа в посиленому харчуванні та вірі, що завтра вони не голодуватимуть знову. А моєї заслуги тут, що кіт начхав. І все, годі.

Возген хотів заперечити, але в цей момент у кабінет голосно постукали. Потім двері прочинилися і в проріз просунулась голова секретарки.

— Пане директоре! Вибачте, що заважаю. Це важливо. Дозорці повідомляють, що спостерігають у північному та північно-східних секторах скупчення людей. Озброєні вони чи ні, зрозуміти через темряву неможливо. Але виразно чути загрозливі вигуки.

— Почалося, чи що? — провів рукою по обличчю Возген. — Навіть до кінця ультиматуму не дочекалися.

— Ніч, день — яка різниця, якщо бою не уникнути?

— Теж вірно. Сергію, — Возген повернувся до соратника. — Бери обох Борів і висувайся назустріч. Ну, а ми з Леонідом, підемо, подивимося, як там ідуть роботи. Може, ремонтники ще щось полагодили...

 

Так, «мурахи» час даремно не втрачали. Ось тільки з якихось своїх міркувань усі зусилля зосередили на відновленні малих охоронців. Чи то ті постраждали менше, чи то просто пішли шляхом найменших витрат часу, але вздовж стінки, у стані спокою, стояло чотири павукоподібні МРО-51, а ремонтники вже поралися з п'ятим.

Зосереджуюсь. Беру їх по черзі під контроль та даю наказ виконувати розпорядження Возгена. За вогневою міццю малим охоронцям, звичайно ж, не зрівняється з «Бором». Зате їх багато і вони значно спритніші. Пролізуть там, де триніг лише безсило на місці потопчеться. Та й по вертикальних поверхнях бігають будь здоровим. Що за умов міського бою дуже великий плюс.

— Приймай поповнення. Думаю, чотири ПК там, нагорі зараз будуть в тему. Головне, не забувай, що ці не «Бори», у них броня слабша, так що використовуй з розумом. Краще раптово, із засідок.

— Дякую, Лео, задоволено потер руки колишній координатор, явно пригадавши минулі дні. Коли він ще носив форму та офіцерські погони. — Тепер точно відіб'ємось. Вуха від оселедця бандити отримають, а не наш склад. Ти зі мною?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍