Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

ти їздиш верхи? — зацікавилася Фіззі.

— Раніше їздила.

— Ламініт — це серйозно,— мовила Фіззі до Страйка.— Він калічить коней. Потрібен ретельний догляд, але іноді нічого не допомагає, і тоді актом доброти стає...

— Моя мачуха доглядала цю кобилу кілька тижнів,— сказав Страйкові Рафаель,— вставала серед ночі й усе таке. Мій батько дочекався...

— Рафе, оце тут дійсно ні до чого,— сказала Іззі.

— ...дочекався,— уперто провадив Рафаель,— коли Кінвари не буде вдома, викликав ветеринара, нічого їй не сказавши, і кобилу приспали.

— Леді страждала,— сказала Іззі.— Татко мені розповідав про її стан. То був чистий егоїзм — змушувати її жити.

— Ну,— мовив Рафаель, дивлячись на луку за вікном,— якби я повернувся додому і виявив труп улюбленої тварини, я б теж схопив щось важке.

— Рафе,— зойкнула Іззі,— припини!

— Ти сама цього хотіла, Іззі,— з похмурою вдоволеністю відповів Рафаель.— Ти що, справді думаєш, що містер Страйк і його красуня-асистентка не знайдуть Тіґан і не поговорять з нею? Скоро вони знатимуть, які бісові речі татко міг...

— Рафе! — різко втрутилася Фіззі.

— Тпру, добродію,— сказав Торкіль (Робін думала, що таке хіба у книжці прочитаєш).— Це все було до біса сумно, але не треба аж так.

Не зважаючи на них, Рафаель знову звернувся до Страйка.

— Як я розумію, наступне питання — що батько сказав мені, коли дзвонив того ранку?

— Саме так,— відповів Страйк.

— Він наказав мені їхати сюди,— сказав Рафаель.

— Сюди? — перепитав Страйк.— До Вулстоуна?

— Сюди,— повторив Рафаель.— До цього будинку. Сказав, що думає, ніби Кінвара збирається утнути якусь дурницю. Голос був нечіткий. Якийсь дивний. Ніби в нього сильне похмілля.

— Як ви зрозуміли фразу про «якусь дурницю»? — спитав Страйк, занісши ручку над записником.

— Ну, вона вправлялася у погрозах укоротити собі віку,— відповів Рафаель,— тож гадаю, йшлося про це. А може, батько боявся, що вона підпалить оцю руїну,— він жестом обвів обшарпану кімнату.— Як бачите, небагацько тут є.

— Він тобі казав, що вона від нього йде? — спитав Страйк.

— Так,— відповів Рафаель.— Я сів у машину, як і личить слухняному синові, приїхав аж сюди і виявив Кінвару живу й здорову на кухні, де вона ремствувала через Венецію... тобто Робін,— виправився він.— Як ви вже могли зрозуміти, Кінвара вирішила, що тато її трахав.

— Рафе! — обурилася Фіззі.

— Немає потреби,— мовив Торкіль,— вживати такі слова.

Всі ретельно уникали погляду Робін. Та розуміла, що сидить вся червона.

— Досить дивно, правда? — спитав Страйк.— Батько просить тебе поїхати аж до Оксфордширу, хоча значно ближче є люди, яких він міг би попросити наглянути за дружиною. Хтось же наче казав, що з нею тієї ночі тут хтось був?

Іззі не дала Рафаелю відповісти.

— Тут ночувала Тіґан — стайнича,— бо Кінвара не лишає коней без нагляду,— сказала вона, правильно вгадавши наступне питання Страйка,— і боюся, що ні в кого не лишилося її контактів, бо Кінвара з нею посварилася по татковій смерті, й Тіґан пішла. Гадки не маю, де вона тепер працює. Але не забувай,— додала Іззі, нахилившись до Страйка і говорячи дуже серйозно,— що Тіґан, мабуть, міцно спала, коли Кінвара буцімто повернулася. Будинок великий. Кінвара могла назвати будь-який час повернення, і Тіґан би не знала.

— Якщо Кінвара була з ним на Ебері-стріт, нащо він мені звелів їхати до неї сюди? — не витримав Рафаель.— І як ти поясниш, що вона тут опинилася раніше за мене?

Іззі набула такого вигляду, ніби збирається відповісти щось різке й доречне, але так і не знайшла слів. Тепер Страйк розумів, чому, за словами Іззі, дзвінок до Рафаеля не містив «нічого важливого»: це ще більше підривало версію про Кінвару-вбивцю.

— Яке прізвище у Тіґан? — спитав він.

— Бутчер,— відповіла Іззі.

— Вона не родичка тим братам Бутчерам, з якими спілкувався Джиммі Найт? — спитав Страйк.

Робін здалося, що трійця на дивані старається не дивитися одне на одного. Кінець кінцем відповіла Фіззі.

— Так, власне, родичка, але...

— Гадаю, я зв’яжуся з родиною і спитаю, чи вони не дадуть мені номер Тіґан,— сказала Іззі.— Так, Корморане, я спитаю і дам тобі знати.

Страйк знову звернувся до Рафаеля.

— Отже, ти виїхав, щойно батько попросив тебе навідатися до Кінвари?

— Ні, спершу я поїв і помився,— відповів Рафаель.— Я, власне, не дуже хотів мати з нею справу. Ми не те щоб сильно любимо одне одного. Приїхав сюди десь о дев’ятій.

— І скільки пробув?

— Урешті-решт — кілька годин,— тихо відповів Рафаель.— Приїхала поліція, сказали, що тато помер. Я ж не міг після такого взяти й піти? Кінвара мало не...

Відчинилися двері, й Кінвара повернулася до свого стільця з твердою спинкою. Обличчя в неї було рішуче, в кулаці — серветка.

— Маю п’ять хвилин,— сказала вона.— Подзвонив ветеринар, він недалеко і заїде оглянути Романо. Довго лишатися не можу.

— Можна я дещо спитаю? — звернулася до Страйка Робін.— Знаю, це може нічого не означати,— це вже вона сказала до всіх присутніх,— але коли я знайшла пана міністра, на підлозі біля нього лежала маленька синя пляшечка з гомеопатичними пігулками. Гомеопатія — явно не то, що він би...

— Що за пігулки? — на подив Робін, різко запитала Кінвара.

— «Лахесіс»,— відповіла Робін.

— У маленькій синій пляшечці?

— Так. То ваші?

— Так, мої!

— І ви лишили їх на Ебері-стріт? — спитав Страйк.

— Ні, я їх загубила кілька тижнів тому... але ніколи їх туди не привозила,— додала вона, суплячись не так до присутніх, як до себе.— Купила їх у Лондоні, бо аптека у Вулстоуні такого не має.

Кінвара супилася, явно намагаючись подумки відновити порядок подій.

— Пам’ятаю, як скуштувала двійко під аптекою, бо хотіла знати, чи він помітить їх у своєму кормі...

— Прошу? — спитала Робін, думаючи, що не розчула.

— Містик, у кормі,— відповіла Кінвара.— Я збиралася дати їх Містику.

— Ти хотіла годувати коня гомеопатією? — спитав Торкіль, запрошуючи всіх погодитися, що це дивно.

— Джаспер теж гадав, що це сміховинна ідея,— невиразно мовила Кінвара, досі занурена у спогади.— Так, я відкоркувала їх, щойно купила, скуштувала, і,— вона жестом показала дію,— поклала пляшечку в кишеню куртки, та коли приїхала додому, їх не було.