Читати книгу - "Лист до короля"

Будемо сподіватися, що «все найкраще» виявиться ще й «усім приємним», — зауважив блазень. — А вони не завжди з’являються разом! Та, без жартів: мої добрі побажання тобі, Івейне, і нехай сонце сяє на твоєму білому щиті.

Лицар Івейн пішов, а Тирилло привів друзів до пані Міріан. Вона була начебто заплакана, проте жодного слова не зронила про свій смуток.

— Кімната для вас готова. Ходімо.

Тирилло побажав друзям доброї ночі, і пані Міріан відвела їх до кімнати. Скоро вони вже міцно спали на м’яких перинах та білосніжних простирадлах.

7. Кобра — востаннє

Наступного ранку в міському кафедральному соборі відслужили урочисту месу, присвячену пам’яті лицаря Едвінема, графа Форестерре. Тіурі й Паккі також були на ній присутні. Потім вони поснідали в королівському палаці в товаристві пані Мірі-ан, Тирилло й інших придворних. У палаці оголосили жалобу у зв’язку зі смертю найхоробрішого з паладинів. Тривога та стурбованість відчувалися повсюди. Друзі чули розмови про підступну зраду Евіллану, але правди ніхто, начебто, не знав, чи то не хотіли говорити.

Після сніданку хлопці походжали палацом. Там було на що подивитися.

— Навіть король Дагонат не мав такого палацу, — зауважив Тіурі.

Зали з витончено оздобленими колонами та блакитними стелями із золотими зірками змінювалися залами з вітражними вікнами й стінами, розписаними зображеннями героїв та святих. Підлога, викладена кольоровою мозаїкою, мармурові сходи; повсюди скульпту-ри з дерева, бронзи та каменю. Усе це пасувало між собою, створюючи вишуканий інтер’єр.

Інколи хтось із мешканців палацу підходив поспілкуватися з юнаками, та ненадовго: усі були заклопотані. До палацу весь час заходили люди: посланці, лицарі, воїни — і знову кудись вирушали.

Нарешті друзі вийшли до саду й повсідалися на стіні, де напередодні ввечері сиділи з блазнем. Вони милувалися садами, що терасами спадали аж до річки, водограями, деревами і квітами; вони роздивлялися людей, які проїздили мостом до палацу. Серед них було багато лицарів з білими щитами і в різнобарвних обладунках. Паккі не міг відвести очей від цього видовища.

— Дивись-но! — вигукнув він раптом, вказуючи на лицаря, що мчав на баскому білому коні, який, здавалося, був занадто норовливий для вершника, і тому ледь вдавалося його приборкувати.

А втім, так тільки здавалося... бо лицар, вправно утримуючи коня за повід, промчав мостом, немов штормовий вихор. Він був без шолома, у руці тримав білого щита, його плащ розвівався і був подібний до райдуги.

— Його розпущене волосся золотаве, як призахідне сонце, а очі — блакитні, як море, — несподівано пролунало в них за спиною. Це був Тирилло.

— Хто це? — запитав Паккі, милуючись лицарем, який тим часом зіскочив з коня і зник у палаці.

— Марвен з Ідуни, прозваний Сином Морського Вітру, — відповів блазень. — Його коня звуть Іданвен, і це один із найкращих коней у королівстві. Брат цього коня — Арданвен, Нічний Вітер, ним володів лицар Едвінем.

Тіурі раптом подумав, що, напевне, такий самий вигляд мав лицар Едвінем, коли був живий і мчав на своєму коні через Унавенстадт. Власне, він зовсім не був схожий на лицаря Марвена, проте чимось вони все-таки нагадували один одного.

— Проте, я прийшов до вас не для того, аби розповісти про це, — продовжував блазень. — У мене до вас три справи. Перша: вас незабаром очікують у короля.

— О! — радісно вигукнув Тіурі.

Вони з Паккі бачили короля Унавена лише вранці, у соборі. Тож він про них не забув.

— Ще я маю передати вам привіт від Варміна, воїна з переправи через Райдужну річку на сході, — продовжував Тирилло.

— Від Варміна? — здивувалися хлопці.

— Так, він прибув минулої ночі і розповідав довгі й заплутані історії. Щось про посланця, який побував у лицаря Івейна в Місячних пагорбах і збрехав. Ви ще про це почуєте. Він хотів сам з вами поговорити, але король ще до схід сонця відрядив його назад з листом до намісника.

— Гаразд, але як міг той посланець розповідати, що Кобру спіймали, коли той чатував на нас тут? — перепитав Паккі.

— Кобра! Це третє, про що я маю вам сказати. Ви повинні піти до судді й детально розповісти все, що вам відомо. Це називається — дати свідчення. Тобі, я бачу, не дуже хочеться це робити, — помітив він вираз обличчя Тіурі, але треба. І негайно.

— Ми готові, — сказав Тіурі.

— Гаразд. От що, я вас туди відведу. Суд та в’язниця за рікою, на площі. За одним рипом і місто подивитеся.

— На вулицях було доволі людно, і їм доводилося часто зупинятися, бо Тирилло привертав загальну увагу. У своєму обтислому барвистому одязі та білому ковпаку з бубонцями блазень мав напрочуд дивний вигляд.

— Он іде блазень короля! — вигукували люди. — Розкажи що-небудь, Тирилло! Не обов’язково, щоб було смішно.

— Чого ж не розказати? — відповідав блазень. — Погляньте довкола і скажіть мені: чи не прекрасне сьогодні наше місто? І ви зрозумієте, що воно красивіше, ніж завжди. Це тому, що ми відчуваємо можливу небезпеку. Людина усвідомлює, як сильно вона любить щось, лише під загрозою це втратити.

— Тирилло, а правда, що буде війна? — запитували його.

— Усе, що ви маєте дізнатися, почуєте свого часу. Це правда — у нас є ворог, але ім’я його я поки що не хочу називати.

— Евіллан... — загомоніли люди.

— Довіртеся нашому королю, — порадив блазень.

— Тоді заспівай нам що-небудь, Тирилло. Наші серця в журбі, розвесели нас.

— Я не можу позбавити вас журби. Вряди-годи треба й пожуритися, аби більше цінувати радість. Подібно до того як сонячний день має уриватися дощем. Прощавайте.

Він відвів друзів до великої будівлі, розташованої на прекрасній площі.

— Заходьте всередину. Я зачекаю на вас тут.

Хлопці увійшли, і їх одразу провели до судді, одного з лицарів Унавена. Він уже чекав на них і знав від короля про доручення Тіурі і про те, що він повідомив. Та наразі він цікавився Коброю. Друзі відповіли на всі його запитання. Врешті він сказав:

— Дякую. Кобра взагалі відмовився говорити. А втім, можливо, заговорить, коли побачить вас. Я звелю привести його.

Ввели Кобру. Він не був ані скутий, ані зв’язаний, але його супроводжували двоє озброєних воїнів. Він уже не був подібний до старого жебрака; сиві косми зникли, і тепер у нього було