Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я відкрив двері, майже врізавшись у поріг, і нарешті зайшов усередину, кинувши журнал, який все ще був в моїх руках, кудись на стіл. Думки билися у моїй голові, мов розбурхане море.
— Камі, — пролунав знайомий вже голос за моєю спиною, м’який і наполегливий. — Прошу, стій. Не тікай знову.
І я зупинився, піднявши очі до стелі. Її слова пройняли мене, змусили стояти на місці, навіть коли все в мені волало про втечу.
— Мені шкода, — тихо промовила Вікторія, ставши переді мною. Її очі, як завжди, випромінювали тепло, однак в них тепер була і тривога.
Я лише криво усміхнувся, відчуваючи, як розпач підіймається хвилею.
— Дальній родич, — прошепотів я, повторюючи ці слова так, ніби вони мали раптом стати менш болісними. — Ти це чула? Я — дальній родич.
Вона мовчки кивнула, не відводячи погляду.
— Йому зовсім байдуже, що ми однакові зовні, — я махнув рукою в бік дзеркала, яке стояло неподалік. — Ось подивись. Те ж саме кучеряве чорне, до болі, волосся, ніс із горбинкою, ті ж риси обличчя, карі очі. І все ж... він ніколи не бачив у мені свого сина.
Мій погляд затримався на власному відображенні. Дзеркало не брехало — ми схожі, наче копії. Утім у своїх очах я бачив лише відбитки тих слів, якими батько годував мене з дитинства: нікчема, потвора, невдаха.
— Скажи чесно, — раптом вирвалося в мене, і я повернувся до Вікторії. — Я страшний? Бездарний? Монстр? Хто я взагалі?
— Камілло, ти чого? — вона обережно простягнула руки й поклала долоні мені на плечі, але я відступив, похитавши головою.
— Він все моє життя критикував мене. Що б я не робив, який би вигляд не мав. Постійно. І… Це вже стало частиною мене… я… Я дозволяю тобі піти зараз, — різко сказав я, не дивлячись на неї. — Ми розпишемося, ти отримаєш громадянство, або я якось інакше владнаю це. Але ти можеш відмовитися від цього спектаклю, від усього цього цирку. Я.. я не тримаю тебе, Вікторіє.
— Камілло!
Вона раптово схопила мене за обличчя своїми теплими долонями, змушуючи подивитися їй у вічі.
— Припини, — її голос був майже хрипким, однак сповненим силами. Тими ж силами її впевненості, яка покорила мене. — Припини говорити цю маячню.
Я мовчав, упираючись у її погляд, який був таким же твердим, сильним, як і її хватка та моєму обличчі.
— Якщо твій батько так себе поводить, це не означає, що його слова — істина, — вона говорила швидко, майже задихаючись від емоцій. — Ти не монстр, Камілло. І ніколи ним не був. І ти точно не страшний, не бездарний, і точно не усі всі ті інші слова, якими тебе кликав батько!
Я спробував відвести очі, проте її пальці все ще залишилися на моїх щоках, змушуючи знову дивитися на неї.
— Не біжи від усього, — додала вона м’яко, але твердо. — Я поруч. Тепер твої проблеми — це і мої теж.
Ці слова пройшли крізь мене, зруйнували стіну, за якою я ховався від власних почуттів. Вперше за довгий час я відчув, що не один.
— Це мої слова, — тихо сказав я, усміхнувшись краєм губ.
— А мені байдуже.
Вікторія посміхнулась, продовжуючи уважно спостерігати за моїми очима, поки я стояв перед нею, вбираючи кожне її слово, кожен рух, кожен погляд. У її очах не було осуду чи жалю — лише рішучість і турбота, яких я давно не відчував від когось. І ще ця.. прекрасна посмішка.
— Вікторіє... — я запнувся, не знаючи, що сказати. Емоції підступали до горла, стискаючи його залізним обручем. — Чому?
— Що «чому»? — запитала вона, нахиливши голову трохи вбік.
— Чому ти поруч? Чому не тікаєш, як я сам би зробив на твоєму місці ще давним-давно?
Вона повільно зітхнула, а її руки опустилися. Вона залишилася близько, настільки, що я міг відчути її теплий, навіть гарячий подих.
—Тому, що я знаю, як це — почуватися непотрібним, — тихо промовила вона, а її голос звучав так, наче вона віддала йому частину свого серця. — І знаю, що в такі моменти важливо, аби поруч був хтось, хто нагадує тобі, що ти точно не сам.
— Дякую, — ледь чутно прошепотів я.
— Досить дякувати, Камілло, — вона усміхнулася і злегка штовхнула мене в плече. — Зараз час не для цього.
— А для чого ж тоді? — я криво посміхнувся, намагаючись бодай трохи повернутися до звичного сарказму.
— Час зібратися і показати, що ти сильніший за все це. Інакше... — вона зробила паузу, прищурившись. — Інакше я сама сяду за той стіл і розповім усім, особливо твоєму батькові, який Камілло Бореллі прекрасний і як йому шалено пощастило зі мною.
Я засміявся, вперше за весь цей день щиро. Її відвертість і несподівана впертість розвіяли туман, який накрив мене після зустрічі з родичами.
— Гаразд, — я випростався, ковтнувши повітря на повні груди. — Якщо ти так наполягаєш, я спробую.
— О, ти не тільки спробуєш, — вона вказала пальцем у бік. — Ти сядеш за той стіл, як справжній господар цього дому. І, якщо твій батько скаже щось зайве, я зможу... як би це краще сказати... дати йому знати, хто тут головний.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сет кохання та поразки , Ксандер Демір», після закриття браузера.