Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

то більше розповідав Франк. «Дивовижно, чи не так»? — сказав Франк, дещо безнадійно.

Дивовижно і шизофренічно, подумав Гілберт, і без сумніву задумано з метою врятувати свою шию від мотузки.

126

Впродовж наступного місяця слухання перейшли від розгляду загальних доказів до індивідуальних справ. У залі з'являлися свідки, щоб дати особисті свідчення з перших вуст. Одним із таких свідків був Самуель Райзман, бухгалтер, який розмовляв польською, єдиний, хто лишився живим після Треблінки.

Для мене розповідь Райзмана була особливо переконливою і особистою, тому що Треблінка — це місце, де було вбито Мальке. Леон дізнався про подробиці лише наприкінці свого життя, коли моя мати показала йому книжку, яка містила довгий список імен тих, кого тримали у Терезієнштадті. Серед тисяч імен була Мальке Бухгольц, також було зазначено, що її перевезли з Терезієнштадту до Треблінки 23 вересня 1942 року. Леон зачинився наодинці у своїй кімнаті разом з тією книжкою, згодом звідти мама чула його плач. Наступного дня він більше нічого не казав про книжку. Він ніколи не говорив про Треблінку, принаймні у моїй присутності.

Самуель Райзман з’явився на трибуні для свідків вранці 27 лютого, представився суддям як чоловік, який «повернувся з того світу»{528}. Він був вбраний у темний костюм і краватку, дивився на суддів через окуляри. Здавалося, що на його вугластому, зморшкуватому обличчі написаний подив і потрясіння від того, що він живий. Він сидів у залі всього за декілька футів від Франка, який колись керував територією, де була розташована Треблінка. Дивлячись на цього чоловіка, навіть не можна було здогадатися, який йому довелося пройти непростий шлях і свідком яких жахіть він був.

Розміреним і спокійним голосом він розповідав про подорож з варшавського гетто у серпні 1942 року: залізницею у нелюдських умовах везли вісім тисяч людей у переповнених вагонах, призначених для худоби. Він єдиний з них, хто вижив. Коли російський прокурор запитав про прибуття, Райзман розповів, як їх змусили роздягнутися і пройтися вздовж Гіммельфартштрассе, «дороги на небеса», короткої дороги до газової камери, коли раптом його друг з Варшави покликав його і вивів звідти. Німцям був потрібен перекладач, але перед тим він завантажував одяг мертвих у порожні вагони, що відбували з Треблінки. Минуло два дні, тоді прибув транспорт з маленького містечка Вінегрова, який привіз його матір, сестер і братів. Він бачив, як вони йшли до газових камер, і не міг цьому зарадити. Кілька днів по тому йому віддали документи його дружини, серед яких була фотографія дружини з дитиною.

— Це все, що у мене залишилося від моєї сім’ї, — сказав він у залі суду, як публічне одкровення. — Фотографія.

Він запропонував красномовний звіт про вбивства у промислових масштабах, окремі жахіття і нелюдські дії. Десятирічну дівчинку привели у «Лазарет» разом з її дворічною сестричкою. В охороні був німець на ім’я Віллі Менц, молочар з чорними вусиками (потім Менц повернувся до своєї роботи, яку виконував, поки його не засудили до довічного ув’язнення під час процесу щодо Треблінки, який відбувався в Німеччині 1965 року). Старша дівчинка кинулася на Менца, коли той вихопив пістолет. Чому він хотів убити маленьку дівчинку? Райзман описав, як він бачив, що Менц схопив дворічну дитину, зробив кілька кроків до крематорію і кинув її у піч. Тоді він убив її сестру.

Підсудні слухали мовчки. Два ряди присоромлених облич… Чи Франк, здавалося, осунувся?

Райзман монотонно продовжував свою розповідь. Літню жінку привели у «Лазарет» разом з її дочкою, в якої почалися перейми. Її змусили лягти на траву. Охоронці спостерігали, як вона народжує дитину. Менц спитав бабусю кого б вона хотіла, щоб вони убили першою. Літня жінка благала убити її.

— Звісно ж, вони зробили навпаки, — сказав Райзман суддям, дуже тихим голосом. — Першим вбили щойно народжене немовля, тоді — матір дитини, і врешті бабусю.

Райзман розповідав про умови табору, про несправжню залізничну станцію. Заступник командувача Курт Франц побудував першокласну залізничну станцію з несправжніми вказівниками. Пізніше туди додали уявний ресторан і повісили розклад прибуття і відбуття. Гродно, Сувалки, Відень, Берлін. Це було схоже на знімальний майданчик якогось фільму. «Це для заспокоєння людей, — пояснив Райзман, — щоб не було жодних несподіваних пригод».

— Це було зроблено з психологічною метою, аби розвіяти тривогу, коли наближається кінець? — запитали свідка.

— Так, — голос Райзмана був спокійним, рівним.

— Скільки щодня знищувалося людей?

— Від десяти до дванадцяти тисяч.

— Як це відбувалося?

— Спершу у трьох газових камерах, потім — ще у десяти.

Райзман описав, як він був на платформі, коли привезли трьох сестер Зиґмунда Фройда. Це було 23 вересня 1942 року. Він бачив, як командувач Курт Франц зреагував на прохання однієї з сестер про ліки.{529}

Прочитавши протокол зі свідченнями і подробицями приїзду сестер Фройда з Терезієнштадту, я шукав детальну інформацію про транспорт, яким вони прибули. Коли я знайшов її, почав проглядати списки імен, їх були тисячі, і врешті-решт я знайшов ім’я Мальке Бухгольц. Райзман мав бути на платформі, коли вона туди прибула.

127

Я вирішив відвідати Треблінку, чи те, що від неї залишилося. Нагода з'явилася, коли я отримав запрошення прочитати дві лекції у Польщі, одну у Кракові, а іншу — у Варшаві, яка була за годину їзди від місця, де був розташований табір Треблінка. Лекцію у Кракові було організовано в інституті Аллерганда, названому на честь професора, який навчав Лаутерпахта і Лемкіна, і якого вбили у Лембергу лише за те, що спитав у охоронця, чи той має душу. У Варшаві я читав лекцію у Польському інституті міжнародних відносин. І в Кракові, і Варшаві прийшло багато охочих послухати, було багато питань про Лаутерпахта і Лемкіна. Домінували питання ідентичності. Чи, на мою думку, вони були поляками, чи євреями, чи і тими, і тими водночас? «Хіба це важливо?» — відповідав я.

У Варшаві я познайомився з польським істориком права Адамом Редзіком, який розповів мені про Станіслава Стажинського, професора з Лемберга, який навчав Лаутерпахта і Лемкіна. Він вважав, що Стажинському треба віддати належне за несподіваний порятунок Лаутерпахта, тому що він підтримав іншого кандидата на посаду завідувача кафедри міжнародного права у Львові 1923 року. Це був професор Редзик{530} — той, хто дав мені фотографію львівських професорів, зроблену у 1912 році, на якій вісімнадцять чоловіків, усі з вусами або бородою. Серед них був Макаревич, а також Аллерганд і Лонгшам де Бер’є, яких потім уб'ють німці у Лембергу.

На моїй варшавській лекції в аудиторії серед слухачів