Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

війни. Наступного року американські війська й радники фактично приєднаються до радянців та британців в Ірані, щоб забезпечувати безперешкодне функціонування маршруту ленд-лізу до СРСР, що вів із портів Перської затоки до Радянського Азербайджану[412].

У листопаді 1943 р. Іран, фактично окупований збройними силами всіх трьох великих держав, був союзницьким протекторатом, а його столиця Тегеран стала місцем зустрічі «Великої трійки». Окрім обговорення кампанії проти Німеччини та Японії, лідери союзників знайшли час, щоб оприлюднити декларацію Рузвельта про Іран, де вони обіцяли вивести свої війська наприкінці війни. «Уряди Сполучених Штатів, СРСР та Сполученого Королівства одностайні з урядом Ірану в їхньому прагненні зберегти незалежність, суверенітет і територіальну цілісність Ірану», — стверджувала декларація. Вона закінчувалась особливою обіцянкою: «Вони розраховують на участь Ірану разом з усіма іншими миролюбними народами у встановленні міжнародного миру, безпеки та процвітання після війни відповідно до принципів Атлантичної хартії, яку підписали всі чотири уряди»[413].

Риторика приховувала фактичну воєнну окупацію країни. Рузвельт це розумів і вирішив перетворити Іран на вітрину американської доброзичливості до малих країн. В аеропорту перед поїздкою до Тегерана він обговорив плани з відбудови Ірану зі своїм спеціальним представником у країні генералом Патріком Герлі, який пізніше підготував доповідну записку стосовно майбутньої американської політики щодо Ірану. Президент підтримав записку Герлі в листі до Корделла Голла, де закликав до розвитку «безкорисливої американської політики» в Ірані. Він надіслав примірник записки Черчиллю, незважаючи (чи, можливо, саме зважаючи) на те, що документ гостро критикував британський імперіалізм в Ірані.

Черчилль був незадоволений. Він не відповідав три місяці, а потім відписав президенту, зазначаючи, що Герлі, «здається, має такі уявлення про британський імперіалізм, ознайомлення з якими змушує мене раз у раз протирати очі». Прем’єр-міністр заявив, що між імперіалізмом та демократією немає суперечності. «Проте я підкреслюю, що британський імперіалізм поширював і поширює демократію відданіше, ніж будь-яка інша система урядування з самого початку свого існування... Ми, безумовно, не менш зацікавлені, ніж Сполучені Штати, сприяти незалежності Персії, її політичній ефективності та національним реформам»[414].

Напередодні Ялтинської конференції Іран перетворився на поле битви трьох союзників. Суперники змагалися за головний приз — нафту. Британці відкрили нафту в Ірані 1908 р. і незабаром заснували компанію, з якої згодом виросла British Petroleum. Вони приєдналися до радянських військ, що вторглися до Ірану 1941 р., головно щоб захистити свій основний нафтовий актив — Абаданський нафтопереробний завод на півдні. Американські нафтовики вступили в гру 1943 р. Вони намагалися лобіювати надання їм власних нафтових концесій іранським урядом і спонукали британців наслідувати цей приклад. Із огляду на їхній сукупний вплив, усе вказувало на те, що такі концесії буде надано.

Діяльність британських та американських нафтових компаній збентежила радянців, які в один із найважчих моментів війни восени 1941 р. відмовилися від пропозиції британців перекинути радянські війська з Ірану на німецький фронт. Восени 1944 р. Сталін відправив до Тегерана делегацію під керівництвом заступника комісара закордонних справ, свого старого знайомого Серго Кавтарадзе, який став однією з жертв сталінського терору і провів роки в ув’язненні, перш ніж був звільнений 1939 р. Кавтарадзе мав здобути права на розвідку та нафтові концесії для СРСР на півночі Ірану. Радянці поводилися, як незграбні ведмеді, послуговуючись тиском і погрозами для досягнення мети; вони (як скаржилися іранці британцям, а британці — американцям) не надто прагнули платити за розробку природних ресурсів. Радянський Союз був державою-окупантом та членом Великого альянсу, тож в іранського уряду не було вибору, крім співпраці.

Західні союзники наполягали на рішенні про виведення з Ірану після війни всіх військ, у першу чергу радянських. Вони могли собі дозволити обійтися і без військ. Заохочуваний американською владою (до жаху американських нафтових компаній) уряд Ірану оголосив про відкладення всіх переговорів про нові нафтові концесії до закінчення війни та виведення іноземних військ. Адміністрація Рузвельта планувала залишитися в Ірані через програми повоєнного економічного розвитку. Найбільше здобули б від виводу військ британці, які залишили б за собою Абаданський нафтопереробний завод. А радянці мали б найвагоміші втрати, якщо б втратили шанс озолотитися на іранській нафті під час окупації.

Кавтарадзе намагався врятувати ситуацію єдиним знайомим йому способом — примусом. Під час аудієнції у молодого шаха Мохаммада Рези Пахлеві, який обійняв посаду після того, як англійська та радянська інтервенція відправили його батька у вигнання, Кавтарадзе вдався до погроз. Радянці використовували свої війська, щоб перешкоджати пересуванням іранської армії та мобілізували свого політичного союзника, прокомуністичну Народну партію Ірану, для тиску. Це спричинило відставку іранського прем’єр-міністра Мухаммеда Саєда в листопаді 1944 р. Парламент невдовзі ухвалив декрет, який забороняв уряду надавати нафтові концесії у воєнний час. Після кількох місяців намагань повернути ситуацію на свою користь, Кавтарадзе поїхав до Москви з порожніми руками.

Це стало серйозною поразкою для нього особисто і, як Сталін пізніше сказав Ідену, також для Молотова. У місяці, що передували Ялті, радянці не відмовилися від планів отримати нафтові концесії на півночі Ірану. Підготований на основі повідомлень радянської преси звіт посольства Сполучених Штатів у Москві напередодні конференції так підсумував позицію СРСР: «Стверджувалося, що світогляд Саєда та його уряду був фашистським... У розпалі суперечки “Ізвєстія” переконували, що для присутності американських військ в Ірані немає правової основи»[415].

Іранський уряд, заскочений неоголошеною війною між союзниками, пригадував щасливі дні Тегеранської конференції та сподівався на їхнє повернення. Вісімнадцятого січня 1945 р. посол Ірану у Вашингтоні відвідав Стеттініуса і, за дорученням свого уряду, запросив «Велику трійку» провести чергову зустріч в Ірані. Посол переймався нещодавніми діями Росії щодо його уряду і висловив сподівання, що на черговому саміті альянсу Сполучені Штати продемонструють більшу підтримку сильного і незалежного Ірану. Стеттініус запевнив свого гостя, що «в майбутніх розмовах із Черчиллем і Сталіним [президент] неодмінно зважатиме на їхні інтереси»[416].

Перед Ялтою Черчилль закликав Рузвельта винести Іран на порядок денний обговорень зі Сталіним, але на конференції вирішив, що першими це питання повинні розглянути міністри закордонних справ. Коли Іден, зіштовхнувшись із відмовою Молотова обговорювати цю проблему, попросив Черчилля винести Іран на порядок денний пленарного засідання, прем’єр-міністр відмовився. Позиція Рузвельта не відповідала інтересам Британії, і Черчилль, імовірно, розраховував, що Стеттініус буде співчутливішим до британських потреб.

Щойно Іран уперше став темою обговорення на пленарному засіданні 7 лютого, Рузвельт виступив із промовою, сповненою співчуття до жалюгідного стану економіки Ірану й тяжкого становища його народу. Він сказав, що «Персія не мала змоги купувати іноземні товари, тож якщо ми прагнемо розширення світової торгівлі, то необхідно вжити заходів, щоб допомогти таким позбавленим купівельної спроможності країнам, як Персія». Президент вважав Іран ідеальним об’єктом для продуктивної діяльності «нової світової організації», ООН[417].

Турбота Рузвельта про Іран, що проявилась у розпал гострих дискусій про Польщу та Організацію Об’єднаних Націй, не справила жодного відчутного враження на його партнерів. Черчилль, за словами Івана Майського, «ввічливо вислухав президента, але на обличчі прем’єра читалися нудьга і прихована іронія. Сталін мовчки виводив фігури у своєму блокноті». Заклику Рузвельта не надали уваги. Сам Майський надзвичайно скептично поставився до цього питання і написав у своєму щоденнику,