Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Проект «Україна». Галерея національних героїв

Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

219
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 94 95 96 ... 125
Перейти на сторінку:
зробив Маріус Петіпа для Росії: повернув світовий престиж французькому балету. Визнаючи його заслуги перед країною, президент Шарль де Голль вручив Сержу «Золоту туфельку», прикрашену діамантами (нині вона також передана його вдовою на зберігання в Український музей історичних коштовностей), – своєрідний балетний «Оскар». Але коли після присудження премії він запропонував Лифарю нарешті прийняти французьке підданство, той відповів: «Дуже вдячний, пане президенте, за цю пропозицію, але я ніколи не буду французом, тому що я був і буду українцем».

Проте на батьківщині Сержу довелося побувати лише один раз – у 1961 році. Він разом з дружиною як турист відвідав Москву, Ленінград, Тбілісі, Київ, побував на могилі батьків. Ніколи більше танцівник у СРСР не приїжджав, хоча мріяв поставити на сцені Большого театру хоч би два балети. Він навіть пропонував в обмін на цю можливість всю свою пушкінську колекцію, але власті залишалися невблаганні: емігрантові-буржуа нічого було робити ні на сцені «Большого», ні в країні. Всі гастролі «Гранд-Опера» в Союзі проходили без участі головного балетмейстера – то йому «забули» оформити візу, то перешкодила «безглузда» випадковість. Але сам Лифар з радістю приймав у Парижі ансамбль танцю України на чолі з П. Вірським, його щирим другом, хвилюючись за успіх виступу співвітчизників.

Окрім цього, Серж двічі пережив гіркоту поразки. Перша – ще в 1945 році, коли Франція, яка нещодавно звільнилася, звинуватила його в колабораціонізмі. Лифар вимушений був виїхати в Монте-Карло, за ним туди перебралася і більшість його зірок. У 1947 році відбулося його тріумфальне повернення в «Гранд-Опера»: всі звинувачення були зняті і, навпаки, доведено, що під час війни він сприяв порятунку цінностей мистецтва, продовжував працювати в тому ж ритмі. У ці важкі роки Серж не тільки відмежувався від співпраці з фашистами, відмовився від особистої зустрічі з Гітлером, але і зберіг в недоторканності портрет Ріхарда Вагнера пензля самого Огюста Ренуара із зібрання паризької Опера, який Геббельс хотів реквізувати і подарувати фюрерові.

Друга поразка була для Лифаря ще болючіша. Дирекція «Гранд-Опера» звільнила його, аргументуючи це необхідністю припливу нових творчих сил. Не врятував навіть вплив президента. Серж був розчавлений, все втратило для нього сенс. Про яке життя могла йти мова, якщо він не мав можливості займатися улюбленою справою, що була центром його існування як особистості? «Мрію повернутися до України. Але вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції забули», – говорив у хвилини відчаю Лифар. Але як будь-яка творча особистість він не міг сидіти без діла: присвятив всього себе теорії й історії балету. Серж читав лекції, писав статті про балет, вів активну пропагандистську діяльність. Його численні праці стали класикою викладання теорії балету. За свій внесок у розвиток мистецтва Лифар був удостоєний різних світових премій, він займав багато керівних посад, пов’язаних із культурою. У трьох автобіографіях викладений його життєвий і творчий шлях: від простого танцівника до зірки світового масштабу. А спогади про сучасників, зокрема книга «Дягилев і з Дягилевим», стали цінним матеріалом для дослідження їх життя.

* * *

Остання пристрасть прийшла до Сержа Лифаря, коли йому виповнилося 67 років. Нею був живопис. Лифар був знайомий із багатьма великими майстрами пензля: Пабло Пікассо, Жаном Кокто, Марком Шагалом, вони оформляли його спектаклі.

Треба сказати, Лифар і сам малював усе життя: ескізи для сценічних костюмів, декорацій, невеликі портрети, – але тепер колишній балетмейстер нарешті знайшов віддушину для палкої уяви. Живопис став для нього однією з нових форм творчого осмислення всесвіту, новим способом самовираження і самоствердження. Він малював олівцем, театральним гримом, гуашшю, але особливою його любов’ю користувалися акрилові фарби. Та і дивився на свої роботи Серж як балетмейстер, тому серед них більше всього малюнків з балету, де він легко передавав пластику танцівників і балерин. Утім, у його колекції можна відшукати і пейзажі, в основному міські, і навіть бій биків. Лифар завжди малював у пориві, і тому його картини були наповнені рухом. Серж говорив: «Після танцю моїм останнім прихистком став живописний образ», – і чи то жартома, чи то серйозно додавав: «…я не художник, а хореограф, який малює». Так або інакше, але і в живописі він – Майстер, і на його виставки стікалося стільки ж народу, скільки раніше – на його балети.

Ще одним пристрасним захопленням Сержа Лифаря були книги. Початок колекції поклав особистий архів Сергія Дягилева, що складався з більше тисячі предметів театрального живопису, декорацій і бібліотеки. Як уже згадувалося, Лифар купив це зібрання у французького уряду за гроші, отримані за рік роботи в «Гранд-Опера». Пізніше він жартував із цього приводу: «Гроші на покупку дягилівського архіву я заробив ногами».

Згодом Лифар зібрав одне із найбільш повних зібрань російських стародруків XVI—XIX століть. Особливе ж місце в його колекції займала «Пушкініана», перш за все десять оригіналів листів поета до Наталії Гончарової, а також рідкісні видання, інші пушкінські раритети. У 1975 році Серж був змушений продати більшу частину своєї колекції. Пояснюючи своє рішення, він писав: «Сьогодні я маю лише скромну пенсію від Паризької опери, тому не в змозі зберегти колекцію. Меценати обійшли мене увагою, я вимушений попрощатися з цією скарбницею російської культури, «відпустити на волю» всі книги і альбоми, щоб вони стали надбанням істориків, бібліотек».

* * *

Серж Лифар тихо помер у Лозанні 16 грудня 1986 року. Він похований на кладовищі російських знаменитостей у Парижі – Сен-Женев’єв-дю-Буа, а не на березі милого йому Дніпра, але на могильному камені написано: «Серж Лифар, киянин». Про видатного танцівника і балетмейстера пам’ятають у всьому світі. У Лозанні йому встановлений пам’ятник у вигляді Ікара, його улюбленого балетного персонажа. Поряд із пам’ятником – трикутна меморіальна дошка із словами: «Україна – своєму геніальному синові на честь сторіччя». Рідна земля воскресила пам’ять про Лифаря і в Міжнародному конкурсі балету його імені, і в Міжнародному фестивалі танцю «Серж Лифарь де ля данс». Гідна данина пам’яті українця, «громадянина Всесвіту», як називала його преса і який так і не став французом…

Параджанов Сергій Йосипович

(1924—1990)

Геніальний кінорежисер і сценарист

Є у вірменській мові таке сумне слово – «дард». Воно означає горе або печаль. «Що моя біографія? Дард – ось одвічна її форма», – писав про себе Сергій Параджанов. Мабуть, така доля тих, хто наділений талантом бачити і відчувати цей світ інакше, ніж бачать і

1 ... 94 95 96 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Галерея національних героїв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Проект «Україна». Галерея національних героїв"