Читати книгу - "Тінь вітру"

позначене хижою гримасою. У руках він тримав револьвер.

Не зводячи з мене очей, він ударив рукояттю револьвера по вазі із зів’ялими квітами, що стояла на столі. Ваза розбилася вщент, вода розлилася, а зморщені стеблини розсипалися по скатертині. Мимоволі я затремтів. Батько кричав щось із передпокою, але його міцно тримали двоє поліціянтів. Я ледве міг розчути його слова. Єдине, що я відчував, — це холодну цівку револьвера на своїй щоці та запах пороху.

— Не жартуй зі мною, ти, лайно, твоєму батькові доведеться зішкрібати твій мозок з підлоги! Ти мене чуєш?!

Я кивнув. Я весь тремтів.

Фумеро ще міцніше притиснув цівку до моєї щоки. Я відчував, як залізо шкрябає мені шкіру, але не наважувався навіть моргнути.

— Востаннє тебе питаю. Де він?

Я побачив своє відображення в чорних зіницях інспектора. Очі його повільно примружувалися, а великий палець лежав на гачку.

— Його тут немає. Я не бачив його з обіду. Це правда.

Фумеро непорушно стояв десь секунд із тридцять, притискаючи пістолет до мого обличчя й облизуючи губи.

— Лермо, — наказав він. — Оглянь тут усе.

Другий поліціянт поспішив оглянути квартиру. Батько даремно силкувався вирватися з лап третього.

— Якщо ти мені збрехав і ми знайдемо його в цьому будинку — присягаюся, я зламаю твоєму батькові обидві ноги! — просичав Фумеро.

— Мій батько нічого не знає. Дайте йому спокій.

— Ти не розумієш, із ким граєшся. Але як тільки я добуду твого приятеля, гру буде скінчено. Ніяких судів, ніяких шпиталів, ніякого лайна. Цього разу я особисто пересвідчуся, що його вилучено з обігу. Я ще й збираюся дістати від цього задоволення, повір мені. Я зроблю це не поспішаючи. Можеш попередити його, коли побачиш. Бо я знайду його, навіть якщо доведеться зазирнути під кожний кругляк у місті. А ти наступний за списком.

Поліціянт на прізвище Лерма з’явився в їдальні й ледь помітно похитав головою. Фумеро послабив тиск на гачок і прибрав револьвер.

— Шкода, — сказав Фумеро.

— Що він накоїв? Чому ви його шукаєте?

Фумеро повернувся до мене спиною й підійшов до двох інших поліціянтів, які за його сигналом відпустили мого батька.

— Ви ще за це заплатите! — виплюнув батько.

Очі Фумеро затрималися на ньому. Інстинктивно батько зробив крок назад. Я побоювався, що візит Фумеро лише починається, але інспектор похитав головою, засміявся собі під носа й вийшов за двері. Лерма пішов за ним.

Третій поліціянт, мій вартовий, на мить затримався у дверях. Він мовчки глянув на мене, немов хотів щось сказати.

— Паласіосе! — закричав Фумеро. Його голос луною відбився в колодязі сходів.

Паласіос опустив очі додолу й зник за дверима.

Я вийшов на майданчик. Бачив смужки світла, що пробивалися крізь напіввідчинені двері сусідів, їхні перелякані обличчя, що вдивлялися в темряву. Три таємничі постаті зникли внизу сходів, а звуки їхніх роздратованих кроків віддалялися, немов отруйний відплив, залишаючи за собою осад жаху.

Десь близько опівночі ми почули ще один стукіт у двері, цього разу слабкий, ніби сповнений страху. Рука батька, який саме прикладав змочену йодом хусточку до синця, що залишився на моїй щоці від револьвера Фумеро, застигла в повітрі. Наші погляди зустрілися. Пролунало ще три стуки.

Я думав, що це Фермін. Можливо, він бачив увесь інцидент на власні очі, ховаючись у темному кутку сходів?

— Хто там? — запитав батько.

— Пане Семпере, це Анаклето.

Батько зітхнув. Ми відчинили двері й побачили вчителя, блідого, як ніколи.

— Пане Анаклето, що сталося? З вами все гаразд? — запитав батько, впускаючи гостя.

У руках пан Анаклето тримав складену навпіл газету. З переляканим виразом на обличчі він простяг її нам. Г азета була ще тепла — чорнило ще не висохло.

— Це завтрашній випуск, — прошепотів учитель. — Сторінка шість.

У вічі впадали два знімки під заголовком. На першому — Фермін, років на п’ятнадцять-двадцять молодший, гладкіший, із ряснішим волоссям. На другому — обличчя жінки із заплющеними очима й блідою, наче мармуровою шкірою. Мені знадобилося кілька секунд, щоб упізнати її, бо я звик бачити її в напівтемряві.

ЖЕБРАК СЕРЕД БІЛОГО ДНЯ ВБИВ ЖІНКУ

Барселона/газетна агенція

Поліція розшукує жебрака, який сьогодні вдень зарізав жінку. Її звали Нурія Монфорт, мешканка Барселони.

Убивство сталося десь о третій в околицях проспекту Св. Жервазіо. Жебрак напав на жертву без видимого мотиву. Зі слів представника центрального поліційного управління, волоцюга переслідував жінку. Причини цього переслідування наразі невідомі.

Виявляється, що вбивця — п’ятдесятип’ятирічний Антоніо Хосе Ґутьєррес Алькаєте з селища Інмунда, що у провінції Касерес, — відомий злочинець із довгим списком психічних захворювань, який утік з тюрми Ла-Модело шість років тому і якому досі вдавалося уникати зустрічей із владою, оскільки він ховався під різними іменами. Під час скоєння вбивства він був перевдягнений за священика. Злочинець озброєний, поліція вважає його вкрай небезпечним. Досі невідомо, чи були жертва та вбивця знайомі, хоча джерела з поліційного управління свідчать на користь останнього. Жінку шість разів ударили ножем у живіт, груди та шию. Свідками нападу, який стався неподалік від школи, стали кілька учнів, які сповістили вчителів. Ті, в свою чергу, викликали поліцію та швидку допомогу. Згідно з поліційним звітом, причиною смерті стали численні ножові поранення. Жертва померла в Барселонському шпиталі о чверть на сьому.

41

Цілий день про Ферміна нічого не було чути. Батько наполіг на тім, щоб відчинити крамницю як зазвичай, наче нічого не сталося, — це мало стати знаком Фермінової невинності. Біля наших дверей поліція поставила офіцера, ще один спостерігав за площею Св. Анни, ховаючись за дверима церкви, хоч анітрохи не скидався на святого. На світанку розпочалася сильна злива; поліціянти, тримаючи в кишенях змерзлі руки, тремтіли від холоду, від їхнього дихання здіймалася пара. Люди йшли обіч книгарні, кидали швидкі погляди у вітрину, але жоден покупець так і не наважився ввійти всередину.

— Плітки швидко поширюються, — сказав я.

Батько лише кивнув. Він упродовж цілого ранку не розмовляв зі мною, спілкуючись лише жестами. Сторінка з подробицями смерті Нурії Монфорт лежала на прилавку. Кожні двадцять хвилин батько з непроникним виглядом підходив та перечитував її. Цілий день він приховував гнів, акумулюючи його всередині.

— Скільки б разів ти не перечитував статтю, написане там не стане правдою, — зазначив я.

Батько підвів голову й суворо подивився на мене.

— Ти знав цю жінку? Нурію Монфорт?

— Ми кілька