Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

гукнув він до жінки у білім халаті. Та враз підбігла.

— Людмило Василівно, зашпаклюйте їм, будь ласка, ці... штуки... І взагалі, зробіть їм обличчя.

Людмила Василівна розчинила свій чемоданчик — у ньому були якісь щіточки, пензлики, тюбики, баночки, фарби, якась замазка, схожа на пластилін. Словом, різне причандалля для гримування.

«Тю,— майнуло у мене в голові,— а я думав, дурний, що то лікар — про всякий нещасний випадок... А воно — гример, на зразок перукаря...»

Людмила Василівна спершу взялася за Яву, він був ближче до неї. Раз, раз, раз — чимось підмазала, підфарбувала, припудрила — і ґулю як корова язиком злизала. Нема. Потім Людмила Василівна взялася за мене. Було якось чудно і лоскотно відчувати ніжні дотики гримера, який ось тобі на лиці мазав, розтирав, ще й пудрив (а я ж думав, що тільки жінки пудряться!). Ніколи ж у світі нас не гримували. Оце вперше!.. А коли Людмила Василівна почала потім нам брови й очі підводити, а тоді ще й губи помадою губною мазнула,— я не стримався і заги-готів. От якби ми так по селу пройшли. Затюкали б, а може, й щось нехороше почали кидати!

Будка з Валькою стояли осторонь сумні, як собаки під дощем. Вони вже були певні, що їх не беруть, що про них забуто, що вони тут нікому не потрібні... Кепське відчуття!

Режисер, примружившись, наглядав за роботою Людмили Василівни, заходив то з одного, то з другого боку, роздивляючись нас, як циган коней на ярмарку.

Нарешті сказав:

— О, гаразд! А тепер оцим...— і повернувся до Вальки та Будки. Ті одразу засяяли... Якби у них були хвости, вони б заметляли хвостами... Будка стояв під час гримування підкреслено серйозно, бурмосив брови і закопилював губи... Валька кокетувала, зиркаючи нищечком у дзеркало, вмонтоване у кришку чемоданчика. Але красуню кінозірку з Вальки не зробили. Навпаки, на вимогу режисера Вальчину сучасну зачіску «конячий хвіст» було зліквідовано, а волосся неохайно скуйовджено, і Валька одразу стала схожа на безпритульну. Потім всіх нас поза-мурзували сажею...

«Мабуть, босяків якихось гратимем»,— подумав я.

— Де Клава? Де костюми для дітей? Що таке? — закричав раптом режисер.

— У костюмерну побігла... По плаття для дівчинки,— гукнув хтось.

— Не могла раніше?

— Так не знала ж, що дівчинка буде...

— Треба було знати... Як так — діти, і щоб не було дівчинки... Все вам треба пояснювати!

Валька аж зашарілася — стільки галасу через неї.

— Я тут! Я тут! — біжучи, закричала струнка, гарна, підфарбована дівчина (оце справжня кінозірка!). В руках вона тримала якусь шматину.

— Ходімо, реб'ята! — весело покликала вона нас.

За тонвагеном на лавці висів наш кіноодяг. Не одяг, а якесь гноття — під руками розлазилося, латка на латці. Я б таке зроду не надів. Але для мистецтва... Валька з Клавою одійшли за ріг тонвагена, і ми почали перетой... перевтілюватись... А тоді, одягнувшись, вже не втрималися і, присідаючи й тицяючи один на одного пальцями, почали реготатися:

— Ти диви, ти диви на нього — от опудало!

— А ти! Обернись на задні колеса! На себе глянь! Наче з тюрми втік!

— Ой, не можу! Ой, не можу! В такому дранті — і губи намащені...

З-за рогу тонвагена вийшла Валька. Вона була у брудному розпанаханому платті, що ледь держалося- у неї на плечах. Ми враз виструнчились і схилилися в/поклоні:

— Здрастє, ваше благородіє... /

Валька, взявшись пальчиками за край своєї шматини, присіла, як ото балерини в опері присідають. Ми зареготали всі четверо.

— Досить, досить вам! До роботи! — почувся крик режисера.

Коли ми вийшли з-за тонвагена, він повів. нас до дерев'яного столу з двома лавками, що по-селянському був укопаний у землю під розлогим деревом на березі озера. Посадовив на лавки, сів сам і почав:

— Значить, так, старики! ^Сартина, яку ми знімаємо, розповідає про революційні пЬдії 1905 року в Україні... Вас запрошено взяти участь в одному з епізодів... Зміст епізоду такий: на кладці над річкою робітника-рево-люціонера Артема наздоганяє жандарм, щоб затримати. Артем б'є жандарма, жандарм летить у воду... Артем тікає... Ви — у човні неподалік від кладки. Рибалите... Ви бачите цю сцену, страшенно радієте, аж підстрибуєте. І все... Тільки радість повинна бути на повну котушку. Для цього ви собі уявіть, наприклад, що ви не тільки взагалі не любите жандармів (бо ви ж діти робітників), а що цей конкретний жандарм — ваш особистий ворог, що він вас завжди ганяє і таке інше. Ану прорепетируємо. Значить, я жандарм. Біжу за Артемом, хапаю його за руки. Артем виривається, б'є мене в груди. Я падаю — плюх! Ну!..

— Га-аа! Га-ля-ля! І-і-і! Го-о-о! — підскакуємо ми, розмахуючи руками, танцюючи і ревучи на все горло.

— Стоп! — піднімає руки режисер.— Не те! Це вже занадто! Базар. Так ніхто з нормальних людей не радіє.. Це з репертуару божевільних. Так ви тільки самі попадаєте у воду та й годі. Треба, щоб було життєво, переконливо.

От тобі маєш. Сам же наказав «на повну котушку»... Занадто... Хе! Побачив би він, що коїться у нас в класі, коли вбігає староста Стьопа Карафолька з криком, що математичка захворіла й уроку не буде. Ото котушка! Ото радість!.. А це...

— Ану, ще раз спробуймо. Тільки серйозно, по-справжньому. Жандарм падає... Плюх! Ну!

— А... О... І...— мляво вигукуємо ми, ледь усміхаючись...

— Стоп! — знов піднімає руки режисер.— Ви мене, старики, не так зрозуміли. Це вже крайність. Так радіють лише на похоронах. Невже ви не можете нормально, по-справжньому, переконливо радіти? Це ж ваш ворог! Най-запекліший ворог! І його кидають у воду! Радісно ж бачити таке. Він же так знущався з вас! Стривайте! Це ж він вам учора ґулі понабивав! Ну да — він. Що ви, забули, чи що!.. Вчора ви читали прокламацію, наклеєну на паркані, він почав розганяти вас, піхвами тільки — раз-раз! — от вам і ґулі... Кат проклятий! Погань! Як я його ненавиджу! — Режисер