Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

сторін. До припинення міжусобної бійні невпинно закликали і поважні церковні авторитети і численні анонімні поети 60-80-х рр., змальовуючи громадянську війну в апокаліптичних картинах, де

брат брата убиваєт і самого отця кров проливаєт, де не один внук діда, не один сусід сусіда забив, власний брат на брата, батько на дитята меч нагострив.

Цілком зрозумілим для всіх, судячи з тогочасних пам'яток, було те, що не зовнішній ворог, а внутрішня незгода є головною причиною жахливих спустошень. Над хаотичною розбіжністю політичних орієнтацій, помноженою на неготовність до компромісу, височіє ідеальна мета для всіх – принести спокій і мир змученому війною краєві. На цій хвилі сам собою витворюється усталений словесний образ стражденної Матері-вітчизни, скривдженої нерозумними дітьми. Він присутній мало не в кожному документі 60-80-х років. Про милую свою матку, плачущую отчизну пише 1668 р. бунтівний гетьман Суховій. Цим образом постійно послуговується Петро Дорошенко та його старшина, говорячи про бідну Україну, милу отчизну нашу. Про оплакану отчизну нашу Україну нераз згадують Михайло Ханенко та його оточення. Долею занепалої отчизни журяться Іван Брюховецький, Іван Самойлович і гетьман-самозванець Петро Іваненко (Петрик). В лічені роки колишня милая наша Русь (як частина загального простору політичної вітчизни – Речі Посполитої – ще в свідомості Богдана Хмельницького) завдяки трагедії братовбивства виростає у свідомості людей Руїни до самодостатньої духовної і територіально-політичної одиниці – милої отчизни нашої України.

Матеріалізувавшись у свідомості своїх мешканців, козацько-руська вітчизна (як невдовзі назве її Самійло Величко), нагально потребувала власного місця в історії. Інтелектуали не примусили на себе чекати, і першою слово взяла Церква.

Минуле й сучасне України очима людей Церкви

Щоб краще зрозуміти позицію людей Церкви, необхідно кинути бодай побіжний погляд на зміни, що сталися у її внутрішньому житті впродовж Хмельниччини та Руїни. За архіпастирства Петра Могили (помер 1647 р.) руські ієрархи вже не потребували козацької шаблі для захисту своїх інтересів, орієнтуючись насамперед на королівську владу та православну знать. З перших днів Хмельниччини релігійні гасла, висунуті війною, піднесли православ'я на небувалий доти рівень панівної релігії на території Козацької держави. Гетьман перебрав на себе королівську функцію верховного патронату над церковними інституціями, швидко підпорядкувавши власним інтересам світську політику митрополита (у 1647–1657 рр. ним був наступник Петра Могили Сильвестр Косів). І хоча диктат Хмельницького не викликав ентузіазму в Косова і далеко не все у їхніх взаєминах складалося рівно, церква в цілому не стала протидіяти зміні режиму чи претендувати на незалежну політичну позицію. Проте після смерті авторитетного митрополита, котра всього на кілька місяців випередила смерть гетьмана, "слухняність" церковних ієрархів стосовно козацьких влад обернулася гіршим боком. Підтримка одних гетьманів всупереч іншим на догоду Москві чи Варшаві перетворюється на сумну норму поведінки церковних верхів, поглиблюючи розкол у суспільстві, а нерідко й прямо провокуючи конфлікти. З поділом Козацької держави на Ліво- і Правобережну фактично розділилася й церква. Обраного на митрополію після смерті Косова Діонісія Балабана (1657–1663), кандидата Івана Виговського, не визнали лівобережні гетьмани, тож він резидував у Чигирині. Тим часом у Києві і на Лівобережжі архіпастирські функції з 1659 по 1685 рр. виконували так звані місцеблюстителі митрополичого престолу – чернігівський архієпископ Лазар Баранович (1659–1661, 1670–1685) і поставлений з ініціативи московських влад завзятий москвофіл, ніжинський протопоп Мефодій Филимонович (1661–1668). У Чигирині ж після смерті Балабана митрополитом був обраний Йосиф Нелюбович-Тукальський (1663–1675), прибічник Петра Дорошенка, який постійно резидував тут же, жодного разу не ступивши до престольного Києва. Паралельно інша православна фракція Правобережжя обрала на митрополію кандидата Павла Тетері Антонія Винницького (1663–1679), котрий правив єпархіями Галичини, Волині й Поділля. Наприкінці XVII ст., з переходом тутешніх вірних до унії (про що детальніше йтиметься далі), поодинокі православні парафії та монастирі Правобережної України взагалі позбулися власного архіпастиря і стали рахуватися задніпрською частиною створеної 1701 р. Переяславської єпархії Лівобережної України.

Окреслений вище розбрат, супутній Руїні, внутрішньо ослабив церкву якраз у момент, коли їй найбільше б знадобилися сили. Адже відразу після смерті Богдана Хмельницького московські влади почали наполегливо добиватися церковного підкорення Київської митрополії Московському патріархату. Проте, незважаючи на постійний тиск, реально досягти бажаного підкорення царським політикам вдалося лише на тридцять років пізніше. Нагодою для цього стала поява кандидатури на пост вищого церковного ієрарха України, однаково зручного і для Москви, і для козацької верхівки. Нею став луцький владика, сват гетьмана Івана Самойловича князь Гедеон Святополк-Четвертинський, котрий у 1684 р. емігрував з Волині на Лівобережжя, конфліктуючи з уніатами. Волинський емігрант був постаттю з усіх оглядів показною: князь, мученик за віру, єпископ з 25-літнім стажем, а до всього – ще й гетьманський сват. Лазар Баранович власне так і оцінив його несподіване прибуття в Батурин, іронічно зауваживши: "Його хіба що митрополитом Київським зробити, а то іншого йому місця немає".

На подання Самойловича і за дозволом Москви у Києві в липні 1685 р. був скликаний собор для виборів митрополита. Найвище духівництво на нього не з'явилося, розраховуючи тим способом зірвати цю акцію як незаконну (санкції Константинопольського патріарха на неї не було). Проте присутні на соборі миряни, гетьманські посланці, наполягли на своєму – Четвертинський був обраний митрополитом. У листопаді 1685 р. в Москві, у присутності царів, патріарх Йоаким посвятив єпископа Гедеона на Київський митрополичий престол, а в травні 1686 р. царські дипломати, заручившись підтримкою султанського двору, за хабар ціною 200 золотих і 120 соболиних шкурок, вручений Константинопольському патріархові Діонісію, здобули відпускні грамоти про уступку архіпастирства над Київським митрополичим престолом.

Царська грамота, видана з нагоди обрання Гедеона Четвертинського на митрополію, урочисто проголошувала підтвердження прав і вольностей звичних. Позірно так і було ще за обох наступників Гедеона, обраних Київськими Соборами: Варлаама Ясинського (1690–1707) та Йоасафа Кроковського (1708–1718). І хоча певні тертя з Московським патріархатом почалися вже з кінця 80-х, зокрема – через намагання патріарха ввести цензуру на видання Києво-Печерської монастирської друкарні, однак в цілому українські ієрархи не могли поскаржитися на своє становище. Долаючи опір консерваторів-ортодоксів, до Росії з останньої чверті XVII ст. пливе продукція українського книгодрукування, українське проповідництво, шкільництво.

На тлі сказаного стає зрозумілим, чому київські церковні інтелектуали демонстрували підкреслену лояльність до царського престолу, що видавався їм гарантом спокою, сильної влади й стабільності на противагу розбурханій пристрастями старшинській еліті. У монархові-самодержцеві церковні уми вбачали не лише запоруку внутрішнього миру, але й гарантію від мусульманської загрози (за традицією християнської думки XVI–XVII ст., остання розцінювалася як абсолютне зло, а постійне тяжіння старшинської верхівки до зближення з Кримом давало багато поживи для