Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

не зустрічався. Він описував звички Новгородцева, як той спілкується зі слухачами, жартує з ними, намагається створити невимушену атмосферу, але мета його програми, пояснював Марченко, — знущання з СРСР.

Коли настала гласність, Геннадій подумав, що це тимчасово. Він згадав кампанію «Нехай квітнуть сто квітів» у Китаї, коли інтелектуалів заохочували висловлювати свою думку, а потім їх піддали репресіям, і припускав, що те саме може відбутися й у Радянському Союзі. І все ж таки, коли стало з’являтися дедалі більше фактичної інформації, зокрема в ортодоксальних раніше «Аргументах і фактах», у Геннадія почали виникати сумніви. Політична атмосфера змінювалася. Слухачі на його лекціях почали ставити запитання. Вони запитували про боротьбу за владу в керівництві держави та про дружину Горбачова Раїсу. Людей обурювало те, що Раїса супроводжує Горбачова в його закордонних поїздках, і вони запитували: «Хто її обирав?»

У 1987 році СРСР припинив глушити західні радіостанції, а газети почали критикувати низький рівень життя в країні. Все це стало для Геннадія несподіванкою. Проте одного дня йому довелося пережити ще більший удар. В радянській пресі було опубліковано скорочену версію промови Рональда Рейгана — «головного імперіаліста». Рейган говорив про потребу встановлення культурних зв’язків, і, як стало відомо, цензура прибрала з тексту промови лише кілька абзаців про ситуацію з правами людини в СРСР.

Марченко і раніше мав сумніви щодо деяких аргументів, які використовував у своїх лекціях. Наприклад, він підозрював, що наявність державної власності не сприяє економічній ініціативності, але ніколи про це не говорив. Однак коли перебудова стала набирати сили, він став сміливішим. Від викриття ідеологічних ворогів він перейшов до самовикриття. Говорив, наприклад, що американська музика не має якогось значного ідеологічного впливу, а той факт, що хтось натягнув американські джинси на свої російські сідниці, не означає, що він став жертвою ідеологічної агресії.

Геннадій усвідомлював, що і в самих лекторів промиті мізки. Якось осіннього дня в 1987 році він розмовляв із викладачами Інституту залізничного транспорту на тему ідеологічної боротьби й уперше висловив думки, які визріли в його голові за останні два роки. Він сказав, що баланс сил у світі змінюється й потрібне не збройне протистояння, а контакти. Ідеологічна боротьба не зникне, але стане цивілізованою дискусією між людьми, які мають дещо спільне.

Промова Марченка викликала несамовитий протест, але це був певний акт самовизволення. Читаючи пізніше лекцію групі студентів, він поставив під сумнів головну ідею марксизму-ленінізму — нібито суспільство формує особистість людини. Він сказав, що ця марксистська концепція є надто вузькою і робить особу заручницею суспільства. В лекції на тему релігії Марченко заявив про потребу розглянути позитивні аспекти релігії, в тому числі очищення душі в спілкуванні з Богом й існування потужної релігійної мотивації впродовж усієї історії людства.

Мірою того, як лібералізація життя в СРСР посилювалася, а стосунки із Заходом стало покращувалися, лекції з ідеологічної боротьби, завжди добре відвідувані завдяки їхній агресивності, почали втрачати популярність. Водночас Марченко помітив, що інші лектори теж стали вільно висловлювати свої думки. В актових залах підприємств, в аудиторії товариства «Знання» біля площі Дзержинського лектори, що десятиліттями займалися протидією «західній пропаганді», яку їхні слухачі ніколи не мали нагоди почути, тепер стверджували, що настав час примирення із Заходом, що чимало з того, що на Заході писали про агресивну політику СРСР, відповідає дійсності.

Наприкінці 1988 року, коли радянські газети рясніли статтями прозахідного характеру, лекції про непримиренну боротьбу двох способів життя ставали дедалі рідшими. Врешті-решт товариство «Знання», яке надавало лекторів на запити партійних організацій, скасувало всі лекції з ідеологічної боротьби: лектори не виявляли готовності далі висвітлювати цю тему, а їхня аудиторія зникла.

Після засідання в редакції «Аргументів і фактів» Старков пережив мікроінсульт і перестав ходити на роботу. Втім, це мало і позитивний бік: коли із ЦК почали телефонувати й запитувати, коли Старков принесе заяву про звільнення, їм відповідали, що він хворіє і це питання можна буде обговорити лише після його одужання.

Тим часом співробітники редакції організували кампанію на захист Старкова. Першим кроком став вихід на західну пресу, яка почала писати про це протистояння. Потім журналісти «Аргументів і фактів» звернулися до радянських видань. Спочатку радянська преса побоювалася переходити на бік Старкова. Проте зрештою Володимир Молчанов, ведучий популярної телепередачі «До і після опівночі», запросив на свою програму Старкова, щоби той розповів про свій конфлікт із владою. Після цього преса теж почала виступати на захист Старкова.

Партійні чиновники, усвідомлюючи популярність «Аргументів і фактів», сподівались усунути Старкова тихо і навіть пропонували йому посади в інших часописах. Однак перед будинком редакції газети на Малій Бронній вулиці з’явилися пікети на підтримку Старкова, а на великих підприємствах пройшли мітинги на його захист. Робітники Московського метрополітену погрожували страйком в разі якихось дій проти «Аргументів і фактів».

Колектив редакції тиснув на високопосадовців, особливо на правління товариства «Знання», яке мало офіційно проголосувати за звільнення Старкова. І нарешті того вечора, коли мало відбутися голосування, до будівлі товариства прибули автобуси з робітниками та транспарантами «Руки геть від “Аргументів і фактів!”» Всередині будівлі заступники Старкова нервово ходили коридором біля зали засідань, де відбувалося голосування.

Близько 18-ї години двері зали відчинились, і Старков із посмішкою повідомив своїм прихильникам, що битву виграно. За ним купами виходили члени товариства «Знання», вони теж посміхалися. Товариство проголосувало проти відставки Старкова. Установа, до того цілком підпорядкована партії, визнала за краще дослухатися до громадської думки.

Одного тихого дня в травні 1989 року ленінградська тележурналістка Наташа Сєрова та оператор вийшли з автомобіля в селищі Левашово і повз дачі з дерев’яними парканами та штабелями дров на подвір’ях пішли колією ґрунтової дороги в напрямку сусіднього соснового лісу. Пройшовши лісом хвилин п’ятнадцять, вони опинилися на галявині. Саме тут, за словами співробітника КДБ, з яким вони спілкувалися десять днів тому, були поховані тіла тисяч жертв сталінських чисток.

Оператор почав знімати, а Наташа стояла у високій траві, що в цю пору рясніла польовими квітами. Світло пробивалося крізь гілля високих сосен, створюючи на галявині атмосферу собору. Вона намагалась уявити, як це відбувалося: вихлопи вантажівок, відлуння безперервних пострілів у лісі, тіла щойно вбитих, кожне з кулею в потилиці. Нарешті оператор сказав, що зняв достатньо, і вони повернулися до Ленінграда, де ці кадри було використано в телепрограмі «П’яте колесо» — у передачі про сталінські часи.

Наступного ранку в кабінеті Сєрової задзвонив телефон. Уже за інтонацією жіночого голосу в слухавці вона здогадалася, про що йтиметься. «Ви хочете сказати, що наше життя було