Читати книгу - "Річки Лондона"

Пайка була безглузда та несправедлива, але його образа на Чарльза Макліна та розчарування сумним станом своєї акторської кар'єри все одно здавалися мені недостатньою мотивацією для того, щоб змусити бідолашного Брендона Купертауна бити свою дружину до смерті.

— Раніше тут, бля, рай був! — горланив п'яниця. Навряд чи він мав на увазі Кемден-Таун, який, попри розташовані тут ринки, ніколи не претендував більше, ніж на бідну пристойність.

На станції «Кемден» Північна лінія розділяється на гілки до Едґвера та до Хай Барнет, тож багато людей тут вийшли, а ще більше — зайшли. Нас усіх стиснуло ще сильніше, і прямісінько перед моїм носом опинилася маківка голови жінки в топі; у неї були світлі корені волосся та лупа. Праворуч до мене притиснуло чоловіка в синій куртці, удвох вони притиснули мене до дверей. Ми всі совалися, намагаючись тримати свої пахви далі від чужих носів, бо незручність не виправдовує відсутність манер і погляди комусь просто в очі.

Пияк запрошував усіх заходити.

— Чим більше, тим веселіше! — кричав він. — Запхнімо сюди весь світ — чом ні?

Запах від білого хлопця з дредами став сильніший, до нього додалися сеча та екскременти; цікаво, коли він востаннє міняв свої псевдо-військові штани?

Менш ніж через хвилину після «Кемден-Таун» потяг різко зупинився. Пасажири видали майже підсвідомий стогін, особливо після того, як світло потьмяніло. Я почув, як в іншому кінці вагона хтось сміється.

«За Генрі Пайком є ще щось, — думав я, — щось набагато гірше, ніж актор-невдаха».

— Авжеж є! — крикнув випивоха. — Це я!

Я вигнув шию, щоб подивитися на нього, але вид мені заступав білий хлопець з дредами, в якого на обличчі наразі був вираз тупого задоволення. Запах лайна посилився, і я збагнув, що хлопець щойно спорожнився собі в штани. Перетнувшись зі мною поглядом, він вдоволено посміхнувся.

— Хто ти?! — крикнув я.

Я спробував вийти зі свого кута, але жінка в топі відкинулася назад і притиснула мене до стіни. Світло стало ще слабшим, і цього разу стогін пасажирів був чудово чутний.

— Я диявольський трунок! — кричав п'яниця. — Я пияцький генделик, я наркоманське кубло! Я послідовник Капітана Свінга, Вотта Тайлера та Освальда Мозлі. Я — вищирені зуби у вікні екіпажа; через мене Діккенс прагнув до села, я — те, чого бояться ваші Майстри!

Я штовхнув жінку в топі, але мої руки залишилися нерухомим, неначе в кошмарі. Вона почала тертися об мене. У вагоні ставало спекотніше, я почав пітніти. Чиясь рука раптом схопила мою сідницю й сильно стиснула її — то був чоловік у синій куртці. Я був настільки шокований, що заціпенів. Я подивився йому в обличчя, але він з типово нудним, відстороненим виглядом досвідченого користувача транспорту дивився просто перед собою. Звуки з навушників стали гучнішими й дратівливими, ніж досі.

Задихаючись від смороду лайна, я відштовхнув жінку в топі достатньо, щоб глянути вздовж вагона. Я побачив галасливого пияка — він мав обличчя містера Панча.

Чоловік у куртці відпустив мою сідницю і спробував просунути руку мені під джинси. Жінка в топі втиснула свій бік мені в промежину.

— Хіба так, — репетував Містер Панч, — має жити молодий чоловік?

Білий хлопець з дредами нахилився до мене й неквапливо тицьнув у моє обличчя пальцем.

— Тиць, — сказав він і захихотів.

А потім зробив те саме ще раз.

Є межа, за якою будь-яка людина втратить самоконтроль і кидатиметься на всіх навколо. Декотрі люди живуть на цій межі все життя; більшість з них зрештою потрапляють до в'язниці. Декого, зазвичай жінок, ведуть до цієї межі повільно, роками, доки одного дня, не сіло не впало, ліжко горить, а адвокат наполягає, що мала місце надзвичайна провокація.

Я був на цій межі, я відчував справедливий гнів. Як чудово було б начхати на наслідки і просто відірватися! Бо іноді просто хочеться, щоб цей клятий всесвіт трохи прислухався до тебе; хіба це, курва, надмірне прохання?

І тоді я зрозумів, що річ саме в цьому.

Містер Панч — дух бунтарства й непокори — робить саме те, що написано на етикетці. Саме він стояв за Генрі Пайком, і тепер він ліз у мій розум.

— Зрозуміло, — сказав я. — Генрі Пайк, Купертаун, велокур'єр — всі сильно ображені… але ж у великому місті всі такі, хіба не так, Панче? І який відсоток насправді впускають тебе у свій мозок? Б'юсь об заклад, що в тебе паскудна статистика. Тож іди геть звідси, я додому їду!

Цієї миті я збагнув, що потяг знову їде, що світло горить як слід, а чоловік у синій куртці не тримає свою руку під моїми штанами. П'яниця мовчав. Усі пасажири старанно оминали мене поглядами.

Я вийшов на «Кентіш-Таун» — наступній зупинці. На щастя, саме тут мені й треба було вийти.

* * *

Від вересня 1944 року по березень 1945-го милий нацистський покидьок Вернер фон Браун спрямовував свої ракети Фау-2 на зірки, але, як йдеться в пісні, чомусь влучав у Лондон. Коли мій батько був дитиною, все місто було поцятковане вирвами від бомб і прогалинами в рядах будинків, де чийсь дім було знищено. У післявоєнні роки зруйновані місця поступово розчищали й відбудовували — це була послідовність жахливих архітектурних помилок. Тато любив казати, що ту помилку, в який виріс я, було збудовано на місці падіння ракети Фау-2, але я підозрюю, що то був звичайний пакунок німецької вибухівки, скинутий звичайним бомбардувальником.