Читати книгу - "Чтиво"

Глава сто дев’ятнадцята

а три дні до Різдва він здійснив паломництво. Автобус висадив його в пильному селі за тридцять миль на південь. Він відвідав ринок і площу. Помилувався портретами. З гордістю відзначив, що дзвони тут не в такому гарному стані, як у нього.

Перевірив, чи за ним ніхто не стежить.

Зайшов до бару і знайшов телефон-автомат.

Вставив картку.

Набрав номер.

Перший дзвінок.

Другий дзвінок.

Автовідповідач вмикається після четвертого.

Третій дзвінок.

— Алло?

Пфефферкорну забракло повітря. Немов він дихав крізь соломинку для коктейлів.

— Алло? — повторила дочка.

Голос у неї був занепокоєний. Може, важкий день? Хотілося її утішити. Все буде добре, хотів сказати він. Дозволь тобі допомогти. Але сказати цього він не міг. І не міг допомогти. Подумки просив її не вішати слухавку. Не мовчи, думав він. Скажи «Алло» іще раз. Не мовчи. Не кидай слухавку. Скажи щось іще. Скажи: «Я вас не чую». Запитай: «Чи можете ви передзвонити?» Скажи хоч щось. Розсердься. Почни кричати. Просто говори.

Заплакала дитина.

Вона повісила слухавку.

Якийсь час Пфефферкорн не ворушився. Слухавка здавалася дуже важкою. Він обережно її поклав. Телефон виплюнув картку. Він сунув її в кишеню. Пішов чекати на автобус.

Глава сто двадцята

аступного ранку, коли він повертався з ринку, його гукнув брат Мануель.

— У тебе гість. Я попросив його зачекати в ризниці.

Пфефферкорн передав пакети і пішов по коридора. Постукав і увійшов.

Вони стояли віч-на-віч.

— Вітаю, Янкеле.

— Вітаю, Віллє.

— Схоже, ти не дуже здивований мене бачити?

— Зараз мене так просто не здивуєш.

— Борода мені подобається,— сказав Вілл.— Ти з нею став якимось особливим.

Пфефферкорн посміхнувся.

— Як справи?

— Непогано, як для покійника.— Вілл озирнувся: — Ти теж, бачу, добре влаштувався.

— Хочеш, проведу екскурсію?

— Чом би й ні?

Вони пішли до сараю.

— Тут усе, що мені потрібно,— сказав Пфефферкорн.— Хоча... портьє мені не вистачає.

— Маєш священика.

— Так і є.

Погляд Білла зупинився на книзі в твердій обкладинці на ліжку.

— Це те, що я думаю?

— Сам подивись.

Білл відкрив «Василія Набочку», перегорнув на останні сторінки. Прочитав. Закрив книгу і підвів очі.

— Лайно,— сказав він.

Пфефферкорн погодився.

Білл кинув книгу назад.

— А ти? Працюєш над чимось?

— Е, ні. Зав’язав назавжди.

— Шкода чути.

— Не варто,— відповів Пфефферкорн.— Мені ж не шкода.

— Навіть трохи?

— Я сказав усе, що хотів.

— Схоже, ти дуже впевнений у собі.

— Коли знаєш, то вже знаєш.

— Нехай так і буде.

Пфефферкорн кивнув.

— Похвально,— сказав Білл.— Дуже рідко трапляється, коли автор знає, що настав час стулити пельку.

Пфефферкорн посміхнувся.

— Карлотта передає тобі вітання.

— Їй теж передавай.

— Вона просила, щоб я передав, що листа вона оцінила.

Пфефферкорн нічого не відповів.

— Мені вона не розказала, що в ньому. Але видно, що для неї він багато значить.

Вони помовчали.