Читати книгу - "Нездоланний"

– Я порадила йому цього не робити. Але, звісно, ніхто до нього не дослухався. В Америці є близько половини мільйона розумово відсталих бездомних людей. Ніхто не буде шукати одного з них. Як би вони це зробили? Навіщо б вони це робили? Майкл не агресивний, і він не приймає ніяких ліків. Він не становить жодної загрози.

– Вони хоча б його товариша перевірили?

– Я певна, що вам відомо, як це все відбувається. З вашого власного професійного досвіду. Раптом у вас з’являється ім’я, яке не надто багато значить саме по собі, і примарна, напівзабута адреса, яку нікому не вдається знайти.

– То друга так і не вирахували?

– Ніхто навіть не знає, чоловік це чи жінка.

– Як щодо соціального житла?

– Його не було. Вочевидь, Майкл зупинився у свого невідомого друга. Можливо, він ніде не працював узагалі, навіть на неповний день.

– А що сталося потім?

– Звісно, Пітер вирішив не здаватися. Він узявся за справу самотужки. Спочатку йому допомогли в телефонній компанії. Він вміє бути дуже наполегливим, коли це потрібно. Вони відстежили мобільний Майкла. В останній день, за який у них є дані, сигнал його телефону перейшов від однієї вежі до іншої, у південно-західному напрямку, з передмістя Талси до Оклахома-Ситі, а це скидається на те, що рухався він зі швидкістю п’ятдесят миль за годину. Пітер припустив, що він їхав автобусом. Він думає, що Майкл сів на автобус від Талси до Оклахома-Ситі.

– Навіщо?

– Щоб дістатися на потяг до Чикаґо.

Ричер кивнув. Потяг. Неминуче.

Ченґ сказала:

– Але ж із Оклахома-Ситі їдуть і інші потяги.

Сестра Мак-Кенна пояснила:

– Пітер думає, що Майкл їде додому. Він у цьому певен. І звісно ж, спочатку телефон навіть рухався у правильному напрямку, на північ, із правильною швидкістю. Але тоді він вимкнувся.

– Тому що він задалеко дістався. Ми теж із таким зіткнулися. Остання вежа розташована десь на дев’яносто миль на північ від Оклахома-Ситі. А тоді ти назавжди опиняєшся поза зоною досяжності.

– Він так і не увімкнувся більше.

– Пітер зателефонував копам?

– Звісно.

– І що вони сказали?

– Вони сказали, що телефон намагався упіймати мережу так сильно, що в ньому дуже швидко закінчився заряд батареї. А тоді в Майкла більше не було змоги його підзарядити до того, як у нього вкрали телефон у Чикаґо. Тільки те, що він не відвідав свого батька, ще не означає, що він не повернувся до міста. І так далі, і тому подібне. Або ще одна версія: телефон викрали ще в Талсі чи Оклахома-Ситі, і викрадач їхав із ним на поїзді та автобусі, проте в нього не було коду доступу для того, щоб розблокувати екран, тож він облишив марні спроби і викинув телефон у смітник. А тим часом Майкл досі може бути в Оклахомі, або ж він міг поїхати в якесь абсолютно інше місце, скажімо, у Сан-Франциско.

Ричер запитав:

– А чому саме у Сан-Франциско?

Сестра Мак-Кенна відповіла:

– У Сан-Франциско дуже багато безхатьків. Копи вважають, що їх туди затягує, наче магнітом. Вони думають, що люди туди їдуть автоматично, наче надворі досі 1967 рік.

– Як Пітер розглядає таку можливість?

– Як можливість, і нічого більше.

– То саме тоді він найняв Ківера?

– Він розпочав процес відбору.

– Він шукав у Мережі?

– Спочатку так.

Ричер попросив:

– Розкажіть мені більше про його зацікавлення Інтернетом.

Але саме тоді до кімнати знову увійшла її донька, щоб сказати, що гості вже почали розходитися. Вони обоє вийшли на вулицю, аби попрощатися, і Ричер почув, як гамір змінився за частотою і перетворився на неквапний та протяжний прощальний гомін, а тоді він почув, як грюкають дверцята в машинах та заводяться двигуни, і авто починають роз’їжджатися хто куди.

Через п’ять хвилин у домі запанувала абсолютна тиша.

Ніхто не повернувся до затіненого кабінету. Ричер та Ченґ самотньо сиділи в сутінках. Іще п’ять хвилин. Нічого. Вони прочинили двері та визирнули назовні. Внутрішній коридор був порожнім. Фото в сріблястих рамках на стіні. Історія родини, уся в хронологічному порядку. Пара, пара з новонародженим, пара з немовлям, знову пара з дитиною і нарешті пара із підлітком. Усі троє з кожною фотографією ставали дедалі старшими та старшими.

Ніякого звуку не було. Ні голосів, ні кроків.

Вони перемістилися із кабінету в коридор. Вони вважали, що мали на це право. Чи дозвіл. Або хоча б це було досить пристойно. Гості розійшлися. Більше не було потреби ховатися. Вони пішли в тому