Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

поїздів гасу, виготовленого з галицької нафти у Галичині, що повністю витіснило з Віденського ринку так званий «гідрокарбід», що отримувався з переробки бітумінозних сланців, імпортованих — як баласт корабля — з Шотландії до Гамбурга.

Копальня у Ключанах була однією з найстаріших у Галичині. Уже в 1858 р. її заклав і почав експлуатувати поміщик Фердінанд Бруніцький, під керівництвом якого нафту використовували в якості добавки до мазей. Ця копальня не давала достатніх припливів нафти, однак заклала початок нафтовидобування в околицях Нового Сонча. Власник Ключан Євген Зелінський розпочав у тому ж році пошуки і на глибині 10 м було виявлено нафтові поклади, що давали близько 20 ц/добу. За декілька місяців було видобуто значну кількість нафти, яка могла використовуватися для освітлення. З цією метою Зелінський відправився у Відень, де професор Клєтцінський провів хімічні аналізи ключанської нафти і констатував, що вона, як засіб освітлення, має велике майбутнє, в чому полягає її «національне надбання». Після проведення своїх досліджень проф. Клєтцінський у липні 1859 р. встановив чотири реторти на заснованій у Ключанах рафінерії (нафтоперегонний завод) фірми «Брати Аполлінарій та Ігнатій Лукасевич» під керівництвом останнього.

Зібравши значні запаси гасу, з метою його кращої реалізації, компанія закупила у Відні та Берліні велику кількість ламп, які використовувалися для освітлення приміщень і продавали їх разом з гасом в якості «довантаження». Тільки у жовтні 1859 р. було укладено договір з державною дирекцією залізниць на поставку 100 ц гасу на місяць, зробивши рішучий прорив на ринку нафтопродуктів. Однак це збільшення замовлення ні до чого доброго не привели: запаси нафти вичерпувалися і вже восени 1860 р. навіть із розширенням рафінерії та підняттям ціни до 28 гульденів за центнер, компанія більше не могла приймати замовлень.

На виставці Товариства сільського господарства у Кракові у червні 1860 р. Ключанська рафінерія була нагороджена медаллю. Отже, Ігнатій Лукасевич вперше ввів у світову промисловість і практику світлі нафтопродукти, а Ключанська рафінерія була першою в країні, яка запропонувала світлі нафтопродукти на Австрійській торговій біржі. Коли ж запаси нафти вичерпалися, компанія була розпущена в 1861 р., а I. Лукасевич переїхав у Бібрку і спільно з Євгеном Зелінським через два роки запустив нову рафінерію.

Продукція нафти-сирцю коливалася з 1858 по 1863 р. на рівні 4 тис. ц. Тим часом Фердинанд Бруніцький зіткнувся в шахтах з труднощами і в 1863 р., взявши кредит у 20 тис. гульденів на 10 років, створив з ними Гамбурзьку спілку і під керівництвом відомого хіміка й інженера Альберта Фаука, котрого привіз із Америки, розпочав експлуатацію свердловини т. зв. американським способом за допомогою парових двигунів та свердлильних інструментів. Але ненадійність банкірів призвела до великих фінансових втрат і закриття копальні.

Той сумний досвід, однак, мав хороший ефект, оскільки у Галичині вже твердо впроваджувалося буріння з паровим приводом і можливості кращого видалення нафти. Інженер Фаук залишився в країні й за сприяння І. Лукасевича з часом поліпшив спосіб буріння в умовах Галичини, використовуючи для цього залізні прути і самостійне долото. Після розпаду Гамбурзької спілки на місцевих шахтах запанувала десятирічна стагнація. І аж у 1878 р. Фердинанд Бруніцький разом з Альбертом Фауком, до яких долучився і Євген Зелінський, розпочав нові пошукові роботи на іншій території з використанням парового буріння. Роботи пройшли з успіхом — видобута нафта виявилася найкращою в краї, тому що при температурі 51 °C давала 75 % гасу для освітлення і 10 % парафіну.

У 1879 р. на базі цієї свердловини створено другу спілку: Євген Зелінський, Альберт Фаук, Богуслав Бзовський і Костянтин Липовський, оскільки бурові роботи, сягаючі глибин 150–300 м, коштували дуже дорого.

Продукція копальні з 1 липня до кінця грудня 1881 р. склала 1500 ц і в повному обсязі була перероблена на власній рафінерії. Копальні мали важливе значення для місцевого населення, оскільки були джерелом отримання певного доходу, але це не сильно вплинуло на підняття їх добробуту, однак на цьому розбагатіли тільки перекупники і постачальники.

В останній третині століття видобуток нафти та озокериту активізувався, відбулося технічне переобладнання окремих свердловин та копалень, головну роль у чому відіграв іноземний капітал, який з кінця 1850-х рр. завдяки будівництву транспортних артерій почав проникати у закутини Галичини.

Як вже зазначалося, початково видобування нафти було досить примітивним і заключалося у викопуванні криниці, що обкладалася дерев’яним зрубом (цямринням. — Авт.). Нафту ж черпали відрами, а пізніше ручними помпами. Але в отой спосіб можна було видобувати на глибині до 100 м, оскільки глибше виникали проблеми з надзвичайними ситуаціями, пов’язаними з загазованістю та вибухонебезпекою. Близько 1862 р. розпочато ручне буріння, а відтак — за допомогою парової машини, досягаючи глибини у 250 м.

Винахід способів перегонки нафти і використання гасу викликав великий попит на нафту. До середини 1860-х рр. нафту видобували лише у Бориславі та Слободі Рунгурській.

Нафтопереробна промисловість на початку 1860-х рр. зробила вагомий крок вперед: рафінерія у Полянці виготовляла світлий соляр («Solar Oil»); на заводі в Відні Густав Ваґеманн з галицької нафти вперше отримав мазут, що використовувався у якості паровозного палива на Австрійській Північній залізниці. В той час американці стали виробляти мазут із сирої нафти після 1871 р., а Росія — лише після 1880-х рр.

У Бориславському басейні нафту від середини 1860-х рр. видобували переважно відрами з неглибоких 20—40-метрових криниць не більше 5–7 т щорічно. З 1862 р. почали бурити свердловини, і випуск продукції досягав у 1870 р. 20 тис. т.

У 1863 р. губернатор Галичини розпорядився вивчити питання видобування і переробки нафти і підготувати відповідні законодавчі акти, однак перший закон про нафту був прийнятий Галицьким сеймом лише у 1884 р. До 1884 р. нафтові свердловини бурилися вручну, далі вкладалися труби, що унеможливлювали потрапляння у них води.

У Слободі Рунгурській близько 1865 р. закладено декiлька, викопаних вручну, свердловин,