Читати книгу - "Земля Георгія"

«шилок» та «градів» довкола обложеного Сухумі. І відвоювалі грузини пояснювали нам, з якого саме гвардійського міномета зараз луплять по наступаючих абхазах та чеченцях. Справа була ще до російського десанту і конфіскації важких озброєнь.

Все повернулось на круги своя. Емігранти, бої на околицях, бандити, що грабували наші судна у грузинських портах, як Бабелів Беня Крик. І ніякої блатної романтики в тому не було. В кожного грузинського мужчини в ті часи з’явився власний автомат. І коли сини-двієчники крали в батьків «калаші» і ходили до школи з’ясовувати стосунки з учителем, який поставив двійку, оце і був уже повний гаплик, панове письменники.

Господи, святий кріпкий, святий безсмертний, дякую тобі, що цього разу ти таки помилував Україну.

Але годі з цим. Де той Бурячок? Буду лаятися з ним за його гендлі, як обіцяв.

ХИТРИЙ ГЕНДЕЛЬ

Гендель був такий. Братки-фрахтівники в Херсоні домовилися, що камази з борошном вантажитиме екіпаж, але Бурячок тут-таки передомовився з якимись роботягами за меншу ціну, а різницю поклав би у кишеню, якби Арташезович вчасно не кахикнув. Бурячку довелося поділити той «заробіток» на всіх членів екіпажу. Вийшло аж по десять доларів. Це було чесно, але безглуздо.

— Моя справа — гіпс. Права голосу я в цій справі не маю, але ви хоч розумієте, що через ці гендлі відмовилися підняти із землі щиру сотню доларів на кожного? За ніч! Капав я на мозок Бурячку та Другому, поки ми переходили міст через Ріоні і визначалися зі шляхом на базар.

Вони більше за всіх у Херсоні галасували, що не моряцька то справа — лантухи на горбу таскати.

Вантажні роботи — єдиний момент мандаринового судноплавства, коли гроші екіпажу виплачують негайно й авансом. Нема грошей — нема вантажу. Закон стільців у дії. На один рейс припадає дві погрузки і дві вигрузки. Отож грубо, ви, хлопці, відмовилися від чотирьохсот доларів кожен.

Бо наші фрахтівники вже з екіпажем не домовлятимуться і шукатимуть докерів одразу на стороні. І не тільки в Поті, а й коли повернемося до Херсона. І скільки ти на цьому гендлі заробив, Бурячку? Десять доларів?

Мої супутники лише кректали й ухилялися від дискусії, але я був ще той зануда, я продовжував:

— Про таких, як ви, є анекдот, який в Україні євреї колись розповідали про нас, а в Південній Африці бури розказували про негрів банту. Приїздить, значить, єврейський комерсант до селища банту… чи бур до нашого селища? А, неважливо. Важливо те, що й українські селяни, й негри банту геть усі неписьменні, записувати не вміють, та й ні на чому. Отож хитрий бурський єврей і каже: «Куплятиму у вас борошно мішками по карбованцю за лантух. А раз ви такі неписьменні, даватиму вам спочатку за кожний мішок гривенника. Потім, коли все завантажимо, розрахуємося. За кожного гривенника віддам вам по карбованцю». А гривенники всі нові, блискучі. І коли настає час розрахунку, щирий банту-українець «обманює» бурського єврея і ховає частину гривенників у кишені, щоб не віддавати їх комівояжерові.

— На десяти дармових доларах ви покарали себе на 390 доларів заробітку, — не вгавав я.

Але, схоже, що сам анекдот зацікавив моїх супутників значно більше, ніж його мораль.

— Стій! — ледь не одночасно допетрали і Бурячок, і Сашко. — А якщо в мене були гривенники до того, їх теж на карбованця можна обміняти?

Це був старий анекдот. Не про сучасних українців.

Сподіваюся.

— Пусте, — сказав Сашко. — Зараз усе компенсуємо на мандаринах.

І почав загинати пальці:

— За митницю не платимо — раз. За перевезення не платимо — два. Новий рік на носі — три. Вкладаєш триста, витягуєш дев’ятсот. Потрійний підйом гарантовано…

— У Батумі все ж краще. Там вантажівки з мандаринами просто під борт підганяють. Плати — і вантаж, — зітхнув Бурячок. — А тут шукай цей базар поночі.

— Не скигли, вже прийшли, — вказав Сашко на ворота базару.

ХІНКАЛЬНЯ

А потім ми зайшли до найближчої хінкальні, замовили по склянці червоного вина, випили і тоді спитали один одного:

— Що робити?

Чернишевські та й годі.

Мандаринів на базарі в Поті НЕ БУЛО. Жодного.

Грузинські хінкальні, взагалі-то, завжди були колоритними генделиками. По-перше, шинкарями в них завжди були самі лише чоловіки. Як і продавцями в магазинах, і торговцями на базарах. Такі вже місцеві традиції. По-друге, самі хінкалі — це мегавареники чи гіперпельмені з такою кількістю спецій, що не запивати їх пивом чи вином просто шкідливо для життя. Тому навіть у люті часи боротьби з пияцтвом тут завжди наливали, хіба що до другої години в конспіративні чайні кружки, а після другої — в нормальні кухлі. По-третє, в них завжди можна було палити. З палінням у Грузії настільки не боролися, що чоловіки курили навіть в автобусах та закладах громадського харчування. Уявити таке в нашій пельменній було неможливо.

— Якого чорта ці брати-бандюки приперлися в Поті? — журився Бурячок. — Батумі, любе Батумі зараз завалене тими мандаринами, як Ельбрус снігом.

— От же ж, — сказав я, щоб підтримати розмову.

— Отож, — сказав Сашко.

І сказали саме це ми лише тому, що якийсь автор колись нерозважливо дав слово не вживати в своїх оповіданнячках матюків. І ми замовили ще по склянці червоного.

— Генацвале, куди поділися всі мандарини? — спитав у шинкаря Сашко.