Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

ближче, а тоді вже. Заснув він чи ні? От коли б заснув!»

Андрійко знову навшпиньках пішов траншеєю. Трохи не дійшовши, зупинився. Тато лежав боком, головою на подушці. Лежав зручно, мабуть, спав і не почув Андрійкових кроків.

«Хай поспить, — радісно подумав хлопчик, — як добре, що він заснув».

І все ж коротка ніч здавалася дуже довгою. Андрійко страшенним зусиллям волі боровся зі сном, поки нарешті не помітив, що небо ледь-ледь посвітлішало. Тоді йому стало легше. За ніч вороги не з'явились. Тепер уже не з'являться. Вони вже добре провчені і знають, як їх тут зустрічають по видному.

Хлопець почав стежити за тим, як приходить світанок. Бліднуть зорі… Десь ледве помітно рожевіє небо… Прокидаються і подають перші, ще сонні голоси ранні пташки… Все, все він чув і бачив надзвичайно виразно, чітко, яскраво, ніби все навколо просвічувалось і розкривалося перед Андрійковими очима, і його душа, як, може, ніколи досі, була вражена величчю й красою Всесвіту, незвичайністю і простотою тих змін, які відбуваються у природі…

«Тато ще спить. І нехай спить, — радів Андрійко. — Зараз я приготую йому сніданок. Один раз на день їсти — це для нього мало. Я годуватиму його і вранці і ввечері. А мені досить і одного разу…»

Він пішов до вежі, хутко закип'ятив воду і вкинув у неї останню грудочку цукру. Хай тато вип'є солоденького окропу з сухариком, це його підтримає.

Коли повернувся назад з казанком, тато ще спав.

Тоді тихо озвався:

— Прокидайся вже, тату, поснідаємо трохи. А тоді знову можна буде відпочити.

Левко Пилипович не поворухнувся.

— Тату, чуєш? — в голосі Андрійка забриніла затаєна тривога.

Знову ніякої відповіді не одержав.

Тоді кинувся до батька притьмом, упав перед ним на коліна і смикнув за плече, намагаючись заглянути в обличчя очима, що вже округлювались і наливалися жахом.

І раптом він нестямно щось скрикнув…

Левко Пилипович лежав мертвий.

17

Він довго копав яму, все ще не вірячи, що копає її для тата. Руки були мов чужі, не слухались його, не тримали заступа. Ноги тремтіли й підгиналися.

Іноді сідав біля ще неглибокої ями і затуманеним зором втуплювався кудись у далечінь. Щось думав, але що саме, не розумів, бо думки були, як клубки хмар — не чіткі, до кінця не оформлені й заплутані. Часом зусиллям волі намагався схопити якусь думку, зосередитися на ній, довести її до кінця, але вона несподівано виривалася, розповзалась, а замість неї уже туманом клубочилась інша, теж невиразна й нестійка.

Та коли він отак сидів, тіло його встигало трохи відпочити. Тоді знову брав заступ, дробив міцний, непіддатливий камінь, довбав віками злежану землю.

Кілька разів відкладав роботу, підходив до тата, відгортав ріжок білої простині, якою прикрив мертве тіло, і довго дивився йому в обличчя. Воно було воскове й холодне.

— Тату… Татусю… — пошепки кликав Андрійко, ніби боявся несподівано злякати його. — Це ж я, твій Андрійко… Почуй мене, обізвись до мене, бо мені страшно… Як же я тепер буду без тебе?.. Навіщо ти вмер?..

Він дослухався до власного голосу, схиливши розкудлану голівку на тоненькій, як стебельце, шиї, і з надією вглядавсь у мертве татове обличчя:

— А може, ти чуєш мене, тільки не можеш відповісти?.. Я підожду… Я тут посиджу біля тебе…

І довго сидів закам'яніло, ждучи якогось чуда, сподіваючись, що тато ворухнеться, обізветься, і тоді все буде так, як було досі.

Але спливав час, ніякого чуда не ставалося, тато мовчав, стуливши мертві губи, які так і захолонули з виразом муки та скорботи.

Андрійко закривав обличчя простирадлом і знову йшов копати яму. З учорашнього дня не взяв у рот ні крихти сухаря, ні краплини води, тому кволість дедалі дужче давалася взнаки. Все частіше він відпочивав, втупивши очі кудись у далекі гори, або в морське безмежжя, або в землю. А то й просто лежав із заплющеними очима та важко, уривчасто дихав.

Надвечір яма була готова.

Ледь переставляючи ноги, Андрійко почовгав у вежу, зняв з дерев'яного ліжка сіру цупку солдатську ковдру і вгорнув у неї тата. Тепер треба було дотягти його до ями. Сили не вистачало. Ступав кілька нерівних кроків і падав, ранячи руки та ноги гострим камінням.

«Так і до ночі не дістанусь до ями», — зринула думка. Але згадував, що уже з першою темрявою гітлерівці можуть атакувати вежу, і збирав останні сили.

Власне, він думав не про себе. Боявся, щоб вороги не захопили тата. Навіть мертвий він не повинен потрапити їм до рук, бо вони й над мертвим чинитимуть наругу. А це було б для Андрійка найстрашніше. І хлопець знову збирався з силами, тягнув свою ношу до ями, обливаючись потом, важко дихаючи кожною клітинкою розгарячілого тіла.

Червоне закривавлене сонце сповзало уже за гору, коли, нарешті, Андрійко опинився біля ями. Яма була неглибока, по пояс, і йому вдалося швидко покласти у неї тата. Спершу він обгорнув мертвого дрібними камінцями. Тоді сипнув землю заступом. Земля мертво заторохтіла по камінцях, і Андрійкові вчувся той самий холодний безнадійний звук, який чується, коли земля сиплеться на труну.

Хлопець випустив з рук заступа і затіпався у нестримному риданні. Тільки тепер, ось у цю хвилину, він до кінця зрозумів, що вже ніколи в житті не побачить свого тата, не почує його голосу і ніколи тепла татова рука не ляже на його голову. Так само з усією ясністю усвідомив, що лишився зовсім-зовсім один у цій вежі, на оцій пустельній скелі, серед дикого сірого каміння.