Читати книгу - "Квентін Дорвард"

в нерішучості, чекаючи виконання наказу тирана, один з супутників Павійона пошепки спитав Петера:

— Здається, наш хазяїн сказав, що ця дівчина його дочка? Це ж неправда, вона не може бути нашою панною Трудхен. Адже ця дюймів на два вища. Крім того, в неї з-під покривала видно пасмо чорного волосся. Присягаюся святим Михайлом із базарного майдану, що це все одно, що назвати шкуру чорного бичка шкурою білої телиці!

— Тихше, тихше! — відповів Петер дуже до речі. — Тобі яке діло, якщо наш хазяїн має намір викрасти оцю лань з єпіскопського парку без відома нашої доброї хазяйки? Хіба ми з тобою слідкуватимемо за ним?

— Ну, звичайно, ні, — погодився той, — тільки я ніколи не гадав, що він, у таких літах, може позирати на таку дичину. Хай йому чорт, яка боязка красуня! Дивися, як вона ховається за чужі спини, щоб її не побачили ці хижі солдати. Але стривай, стривай, що це вони хочуть зробити з бідним старим єпіскопом?

Цієї миті сп’янілі солдати приволокли до зали єпіскопа Льєжського, Людовіка Бурбона. Його скуйовджене волосся й борода, пошматоване вбрання свідчили, що з ним поводилися грубо, а його церковне облачення поспіхом було накинуто на нього тільки для того, щоб поглузувати з його високого сану. На щастя, як подумав Квентін, графиня Ізабелла сиділа так, що не могла побачити сцени, яка мала відбутися; інакше, побачивши свого покровителя в такому жахливому становищі, вона викрила б сама себе й погубила б усіх. Дорвард став так, щоб заступити собою все, що відбувалося в залі, й захистити графиню від сторонніх поглядів.

Сцена, що відбулася після цього, була коротка й жахлива. Коли нещасного прелата притягли до підніжжя трону лютого ватажка, він, що протягом усього свого життя відзначався доброю та м’якою вдачею, виявив у цій скруті мужність і достойність, властиві тому високому роду, з якого він походив. Його погляд був спокійний і рішучий. Його рухи, коли грубі руки солдатів, нарешті, випустили його, були сповнені благородства знатного дворянина й покірливості християнського мученика. Навіть сам де ля Марк був вражений такою мужньою поведінкою свого бранця і, пригадавши всі добродіяння, яких він зазнав від єпіскопа, опустив очі й, здавалося, завагався; але спорожнивши великий кубок вина, знову з зухвалою зарозумілістю поглянув на нещасного полоненого.

— Людовіку Бурбон, — звернувся лютий вояка до нього, важко зводячи подих, стискаючи кулаки й скрегочучи зубами, щоб розпалити в собі свою природну жорстокість. — Я шукав твоєї приязні, але ти відкинув її. Що ти даси тепер, щоб виправити свою провину? Ніккелю, будь напоготові!

Різник схопив свою сокиру й, вийшовши з-за трону де ля Марка, зупинився біля нього зі своєю зброєю в піднятій мускулистій руці.

— Дивись на цю людину, Людовіку Бурбон, — знову сказав де ля Марк. — Які умови ти тепер запропонуєш нам, щоб урятувати своє життя в цю страшну годину?

Єпіскоп кинув сумний, але твердий погляд на похмурого слугу, готового виконати волю тирана, і з непохитною мужністю відповів:

— Слухай мене, ти, Гійоме де ля Марк, і всі добрі люди, якщо тут є хтось, хто заслуговує на це ім’я! Слухайте ту єдину умову, яку я можу запропонувати цьому мерзотникові. Гійоме де ля Марк! Ти підбив на повстання імперське місто. Ти захопив силоміць палац одного з государів Священної Германської імперії, повбивав його слуг, пограбував його майно, познущався з його особи. За це ти маєш бути засуджений імперським судом, оголошений поза законом і позбавлений всякого майна і прав. Ти зробив іще гірше, ніж усе це. Ти порушив не тільки людські закони, за що заслуговуєш людської кари, ти порушив закони небесні. Ти вдерся в храм божий, наклав руку на служника святої церкви, опоганив святиню кров’ю й злочинами, як блюзнір і розбійник…

— Ну, ти вже закінчив? — суворо перебив його де ля Марк, тупнувши ногою.

— Ні, — відловів прелат, — бо я ще не сказав тобі умов, яких ти вимагав від мене.

— Кажи, — звелів де ля Марк, — та дивись, щоб твої умови припали мені більш до серця, ніж твоя передмова, бо горе твоїй сивій голові! — І відкинувшися на своєму місці, він так заскреготав зубами, що на його губах з’явилася піна, як на іклах того дикого звіра, чиїм ім’ям він звався.

— Такі твої злочини, — рішуче й спокійно вів далі єпіскоп. — Тепер вислухай умови, що я, як милостивий господар і християнський прелат, забуваючи всі особисті кривди, прощаючи всі образи, хочу запропонувати тобі. Кинь геть свій проводирський жезл, відмовся від свого командування, звільни своїх полонених, поверни все, що награбував, розподіли все інше, що в тебе є з майна, серед тих, кого ти зробив удовами й сиротами, одягнися у волосяницю й посип голову попелом, візьми палицю прочанина й відряджайся босоніж до святого міста Рима. А ми, з свого боку, заступимося за твоє життя перед імперською палатою в Ратізбонні і перед святим батьком нашим, папою римським, за твою нещасну душу.

Поки Людовік де Бурбон проказував свої умови таким рішучим голосом, немовби він ще сидів на своєму єпіскопському троні, а узурпатор, стоячи навколішках біля його ніг, благав про помилування, тиран, здивування якого поступово змінювалося розлюченістю, повільно випростався на своєму місці і, коли прелат замовк, позирнув на Ніккеля Блока й підняв палець, нічого не сказавши. Різник змахнув сокирою, ніби виконував свої звичайні обов’язки на бійні, і вбитий єпіскоп, навіть не застогнавши, упав до підніжжя свого єпіскопського трону. Льєжці, які були не підготовані до такої жахливої катастрофи і, навпаки, чекали на мирне розв’язання цих переговорів, одностайно схопилися на ноги, почулися крики обурення й прокляття.

Але Гійом де ля Марк, розмахуючи кулаками, заглушив своїм громовим голосом увесь цей галас:

— Мовчіть, ви, льєжські свинарі! Ви, які валяєтесь у багнищі біля вашого Маасу! І ви наважуєтеся рівнятися з Арденським Вепром! Гей, вепрове поріддя (так він сам та інші часто називали його солдатів), покажіть цим фламандським свиням ваші ікла!

Миттю всі його прибічники скочили з місць, і, оскільки вони сиділи впереміж із своїми недавніми спільниками, готові, мабуть, до всяких несподіванок, кожен з них, схопивши найближчого льєжця за