Читати книгу - "Слово після страти"

На підлозі розстелили сіно і валялися в ньому, наче в барлозі. На Жорине запитання, де його мати, румуни відповіли, що до них побували тут німці, а де пройдуть німці, там румунам робити нічого.

Німецько-румунські окупанти щодня влаштовували в Одесі облави, сотнями розстрілювали радянських патріотів. Місто стало непривітним, чужим. Жора вирішив будь-що розшукати матір. Та спершу треба було десь влаштуватися, знайти знайомих. Несподівано на вулиці він зустрів колишнього сусіда по квартирі — вірменина Арташеса. Старий був у брудному лахмітті, страшенно виснажений. До війни він працював рибалкою і не раз, бувало, частував Жору смачною рибою. Зараз Арташес розплакався і кілька хвилин не міг вимовити й слова. Жора віддав йому хліб, що мав із собою, і спитав про матір.

— А хіба ти не знаєш? — здивувався» старий. — Тільки як тобі сказати?.. — Він похнюпився, для чогось насунув шапку на очі і глухим голосом мовив: — Немає її… звірюки хапали всіх підряд… забрали і твою матір разом з євреями…

У Жори потемніло в очах, чорним став увесь світ, і власне життя здавалося безглуздим, нікому не потрібним. Не пам'ятав, як розлучився із старим вірменином і пішов, куди очі бачать. Потім ніяк не міг зрозуміти, чому він опинився біля будиночка свого шкільного товариша Гриші Воробйова.

Гриша явно не чекав цієї зустрічі і спершу розгубився. Затим запросив Жору до хати. Там його зустріла опасиста низенька жінка.

— Кого це ти, сину, ведеш проти ночі? — роздратовано спитала вона.

— Та це ж Георгій, вчився зі мною…

— Нікого я не знаю і знати не хочу. Не такий тепер час, щоб гостей водити.

У хаті смачно пахло борщем і свіжоспеченими пирогами. Але Жору не спитали, чи хоче він їсти.

Жора, не кажучи й слова, пішов з хати. Потім шкодував за свій вчинок: люди могли подумати, що він викаже їх німцям. І як же він здивувався, коли після чергової облави групу одеситів, у якій був і Жора, конвоювали на вокзал поліцаї, а серед них батько й син Воробйови! Хотілося впасти на брук і ревти, щоб почула вся Одеса…

Їх, наче худобу, в закритих вагонах привезли в Німеччину. Там Жора потрапив на вугільну шахту в Лотарінгію. Працював разом з французькими військовополоненими, за кілька місяців вивчив французьку мову. Вступив до підпільної організації, допомагав готувати втечі радянських і французьких військовополонених. Коли гестапо натрапило на їхній слід, утік на початку літа 1943 року. Досконале знання німецької мови допомогло йому добратися аж до Бреслау. Неподалік цього міста його все ж схопили і відправили в звичайний ост-лагер, в'язні якого працювали на цементному заводі десь поблизу Свентаховіц.

26 липня Жора втік із цього табору, але через добу його спіймали і відправили в тюрму міста Бреслау, а звідти привезли в Освенцім, на «дожиттєве перевиховання», як полюбляв він говорити.

У всіх тюрмах і таборах, де побував Жора, він зустрічав людей різних національностей і міг задовольнити свою невситиму пристрасть до вивчення чужих мов, запам'ятовував їхні пісні.

Ні в Освенцімі, ні потім у мене не було причин розчаровуватися в Жорі. Дивовижною, незвичайною людиною був Георгій Трембіцький. При всій своїй доброті і делікатності, прн всій своїй романтичності він блискавично змінювався і, де треба, ставав твердим, принциповим, непримиренним. А йому ж було тільки двадцять років!

Жору можна було любити за самі пісні. Завжди веселий, бадьорий, життєрадісний, він не давав сумувати і впадати у відчай іншим. А бувало, сяде, задумається, тоді погляд його карих очей стає відсутній, в думках він шугав бозна-де.

— Що з тобою? — питаю його.

— Розумієш, мене всюди переслідують скорботні материні очі, сповнені невимовної туги. З цим я нічого не можу вдіяти…

Він ненавидів будь-яку тиранію, мучився тим, що нічого не зробив для розгрому фашизму.

— Нам треба не сумувати, а сталити свої серця, гострити розум, — не раз, бувало, казав Жора. — Надто багато горя навколо нас, а ми ще такі боязкі, нерішучі і живемо одним бажанням: вирватись на волю. А є ж благородніша мета: об'єднати цих нещасних, повести їх у бій. Треба бути сильним, бо слабкий нічого не може дати ближньому.

Якщо Жору, бувало, хвалили, він досадливо одмахувався: «Перестаньте. Мене нудить од цього». Таким був мій новий друг.

13

Минали дні, задушливі, одноманітні, як смугасті гефтлінги в цьому кам'яному морі людських страждань. Завдяки друзям я потроху оклигував. Майже цілими днями валявся на нарах, спав або слухав нескінченні розповіді й пісні Жори.

Мученицьке життя в'язнів карантинного блока 2-А ішло своєю чергою: шикування, аппелі, дикунська муштра на майданчику перед блоком і заняття «спортом» на зразок «спортивних змагань», які влаштовувалися в Мисловіцькому таборі, показові екзекуції перед строєм і таємні мордування та вбивства у туалетній кімнаті. І хоча нас із Жорою завдяки протекції штубового й Вацека не ганяли на «спортивні заняття» та всілякі муштри, крім, певна річ, аппелів, ми відчували себе незатишно, бо табір є табором і будь-якої хвилини можна було чекати лиха. Заступництво за нас штубового й Вацека надто дорого коштувало підпільникам. А крім того, Жора щовечора повинен був розважати цих покидьків концертами. Однак благополуччя, куплене такою дорогою ціною, було ненадійне, хистке і навіть небезпечне. У цьому ми не раз переконувалися.

Одного разу вдень ми з Жорою лежали на нарах. Зненацька до шлафзали зайшов Ауфмейєр з двома есесівцями й Паулем. Вони про щось голосно розмовляли, і ми ледве встигли чкурнути під нари. Наше щастя, що нас не помітили. «Кантуйтеся, — казав нам штубовий Зінгер, — та якщо попадетесь на очі начальству, я своєї голови підставляти не буду».